З початку 2008 року в районі виїзду СДПЧ-6 на території м. Шепетівка та Шепетівського району виникло 28 пожеж. Прямий збиток від пожеж в становить майже 100 тисяч гривень, у вогні загинуло 9 осіб!
Лише червні місяці 2008 р. виникло 5 пожеж!
Так 01 червня 2008 року на пульт оперативно-рятувальної служби Шепетівського районного відділу ГУ МНС України в Хмельницькій області поступив тривожний дзвінок з с. Круглих Шепетівського району, що по вул. Лісовій виникла пожежа в житловій будівлі г-на С. По прибуттю на місце пожежі працівниками МНС було встановлено, що пожежа виникла внаслідок необережного поводження з вогнем.
Того ж числа виникла пожежа в житловій квартирі г-на В. по пр. Миру в м. Шепетівка внаслідок необережного поводження з вогнем.
02.06.2008 р. в допоміжній споруді гр.-на К. за адресою: м. Шепетівка, пр. Миру, 29 виникла пожежа. Проведеною перевіркою встановлено, що пожежа виникла знову ж внаслідок необережного поводження з вогнем.
На слідуючий день 03.06.2008 р. в допоміжній споруді в м. Шепетівка, вул.. Пархоменко, 20, по причині необережного поводження з вогнем виникла пожежа в допоміжній споруді гр-ки Н.
24.06.2008 р. в житловому будинку г-ки А. в с. Плесна виникла пожежа. Виїздом працівників МНС встановлено, що пожежа виникла внаслідок необережності під час куріння.
Як свідчить статистика найбільша кількість пожеж виникає в житловому секторі. На даний час основними причинами пожеж є: необережне поводження з вогнем, необережність під час куріння, неправильне влаштування та несправність нагрівальних печей та димарів.
В порівнянні з минулим роком випадки виникнення пожеж та загибелі на них людей збільшились вдвічі!
Щодо росту пожеж та загибель на них людей по причині необережного поводження з вогнем, а особливо при палінні в нетверезому стані, це явище пояснити дуже тяжко, адже факторів, які впливають на виникнення таких пожеж дуже багато. Насамперед це надмірне вживання алкогольних напоїв. Саме любов до оковитої найчастіше стає каталізатором вогняних трагедій, коли й без того не обласкані достатком родини вмить залишаються ще й без даху над головою, а подекуди прощаються із власним життям.
Тому служба державного пожежного нагляду наголошує на дотриманні елементарних правил пожежної безпеки в побуті.
Шановні громадяни! Дотримуйтеся привал пожежної безпеки:
не паліть цигарки в житловій кімнатах, особливо в ліжку;
не кидайте не загашений недопалок будь-де;
не залишайте без нагляду ввімкнуті електричні прилади - телевізори, плитки, чайники, праски, інші побутові
електроприлади.
не користуйтеся елелктропроводами або шнурами з пошкодженою ізоляцією та несправними вимикачами та
розетками;
не використовуйте для захисту елелктромережі запобіжники саморобного виготовлення.
Пам'ятайте - пожежу легше попередити ніж погасити і ваша безпека залежить лише від Вас самих. Будьте обачними, бережіть своє життя і майно від вогню.
Головний державний інспектор з пожежного нагляду м. Шепетівка Шепетівського РВ ГУ МНС України в Хмельницькій області майор служби цивільного захисту Коне О.С.
четверг, 31 июля 2008 г.
Напій богів
У багатьох народів є міф про викрадення священного напою з небес. В індійському епосі оповідається про бога Індір, який перетворився в сокола і приніс на землю з неба напій Сому. У стародавніх римлян схожа легенда про ворона Пікуса, який поїв Ромула і Рема напоєм богів. Грецький Зевс, перетворившись на орла, викрав юнака Ганімеда, щоб він подавав на стіл богам-олімпійцям нектар. Батько ж Ганімеда, який втратив сина, отримав від Зевса у винагороду виноградну лозу, з плодів якої став робити вино.
Легенди легендами, але процес отримання вина досить складний. Воно виходить внаслідок спиртового бродіння роздавленого винограду (разом з мезгою або ж чистого соку) - тривалого хімічного процесу, який викликають дріжджі, мікроорганізми, що мають властивість розкладати цукор на спирт і вуглекислий газ. Саме спиртове бродіння є основою основ виноробства. При температурі 12-14 градусів і вище на поверхні виноградного соку або мезги з'являються пухирці вуглекислого газу - ознака початку бродіння. Через день-два бродіння стає бурхливим. Через два-три тижні бродіння затихає і, нарешті, зовсім припиняється. Замість солодкого соку виходить рідина, збагачена спиртом - вино. Вино, яке вибродило, обережно зливають, щоб залишився дріжджовий осадок, воно деякий час витримується у винних погрібах (там вино освітлюється, поліпшується його смак і аромат). При досягненні необхідної зрілості вино розливають у пляшки. Так народжуються столові натуральні виноградні вина.
Залежно від вмісту цукру у винограді отримують при бродінні вина різної міцності, яка обчислюється в градусах або в об'ємних відсотках (% об.). Один відсоток цукру у віджатому суслі дає при зброджуванні 0,6% об. спирту. Крім цукру виноград містить ще й кислоти - винну, яблучну, лимонну. Саме це співвідношення між цукром і кислотами визначає смак винограду і тип вин - столових, міцних, шипучих.
Вина, виготовлені з додаванням спирту, називаються кріпленими або спиртованими. Спирт, який застосовується у виноробстві, має бути ректифікований (прозорий, очищений від домішок, без сторонніх смаків і запахів).
Виноградні вина діляться на тихі (які не містять вуглекислоти) і шипучі (які містять вуглекислоту). У свою чергу, тихі вина діляться на столові, кріплені й ароматизовані. Столові вина містять спирт природного бродіння від 9 до 14% об. За вмістом цукру столові вина поділяються на сухі - не більш як 0,3% із залишковим цукром до 1%; напівсухі - від 1% до 2,5% і напівсолодкі - від 3% до 8%.
За якістю тихі вина поділяються на ординарні, марочні й колекційні. Ординарні - вина, що випускаються без витримки, але не раніше ніж через три місяці від дня переробки винограду. Це абсолютно звичайні вина, які не відрізняються якими-небудь особливо високими якостями.
Марочні - витримані високоякісні вина, що виробляються з кращих сортів винограду в окремих виноробних районах за спеціальною технологією, встановленою для кожної марки вина. Тривалість витримки для сухих столових марочних вин не менше 1,5 року, вважаючи з 1 січня наступного за урожаєм року. Для міцних і десертних марочних вин - не менше двох років. Це вина високих смакових якостей, які зберігаються рік у рік.
Колекційні - надзвичайні за якістю марочні вина, які після закінчення терміну витримки в бочках додатково витримуються не менше трьох років.
Шипучі вина також діляться на групи. Вина, насичені вуглекислотою природним шляхом (бродінням у герметичних ємкостях під тиском). Це вина типу "Советского шампанского", приготовані за спеціальною технологією шляхом повторного бродіння оброблених шампанських виноматеріалів, отриманих із певних білих і червоних сортів винограду. Шампанське, отримане шляхом повторного бродіння у пляшках і витримане в них не менше трьох років, називається "витриманим".
Ігристі - вина, отримані шляхом повторного бродіння сухих або кріплених виноматеріалів у герметично закритих ємкостях за технологією, затвердженою для кожного найменування вина.
Натуральні напівсолодкі ігристі - вина, приготовлені збродженням виноградного соку в герметичних резервуарах під тиском із припиненням бродіння на певному етапі.
Газовані - вина, штучно насичені вуглекислотою.
Ароматизовані вина - особливий тип. Їх аромат створюється штучно, за рахунок додавання листя, квітів, насіння та коріння пряних або ефіроолійних рослин та їхніх настоїв. Такі вина називають вермутами. Найпоширенішою рослиною для ароматизації вина є полин.
Вино може бути приготоване з одного сорту винограду (сортові вина) або кількох сортів (купажні вина). Існують міцні вина, деякі портвейни і мадери, приготовані з п'ятнадцяти сортів винограду, композиція яких дає продукт дуже високої якості.
Звідси висновок: хороше вино не може бути дешевим. Надто низька ціна має насторожити покупця. Можна перевірити вино самостійно. Направивши пляшку на штучне світло, різко переверніть її шийкою донизу і зверніть увагу на характер осаду. Надмірна кількість його має насторожити. У марочному вині допускається осад винного каменя, але він не повинен повністю покривати денце пляшки. Природний осад має щільну консистенцію і осідає швидше, ніж домішки.
Підготувала Тетяна ЯРГІНА.
Легенди легендами, але процес отримання вина досить складний. Воно виходить внаслідок спиртового бродіння роздавленого винограду (разом з мезгою або ж чистого соку) - тривалого хімічного процесу, який викликають дріжджі, мікроорганізми, що мають властивість розкладати цукор на спирт і вуглекислий газ. Саме спиртове бродіння є основою основ виноробства. При температурі 12-14 градусів і вище на поверхні виноградного соку або мезги з'являються пухирці вуглекислого газу - ознака початку бродіння. Через день-два бродіння стає бурхливим. Через два-три тижні бродіння затихає і, нарешті, зовсім припиняється. Замість солодкого соку виходить рідина, збагачена спиртом - вино. Вино, яке вибродило, обережно зливають, щоб залишився дріжджовий осадок, воно деякий час витримується у винних погрібах (там вино освітлюється, поліпшується його смак і аромат). При досягненні необхідної зрілості вино розливають у пляшки. Так народжуються столові натуральні виноградні вина.
Залежно від вмісту цукру у винограді отримують при бродінні вина різної міцності, яка обчислюється в градусах або в об'ємних відсотках (% об.). Один відсоток цукру у віджатому суслі дає при зброджуванні 0,6% об. спирту. Крім цукру виноград містить ще й кислоти - винну, яблучну, лимонну. Саме це співвідношення між цукром і кислотами визначає смак винограду і тип вин - столових, міцних, шипучих.
Вина, виготовлені з додаванням спирту, називаються кріпленими або спиртованими. Спирт, який застосовується у виноробстві, має бути ректифікований (прозорий, очищений від домішок, без сторонніх смаків і запахів).
Виноградні вина діляться на тихі (які не містять вуглекислоти) і шипучі (які містять вуглекислоту). У свою чергу, тихі вина діляться на столові, кріплені й ароматизовані. Столові вина містять спирт природного бродіння від 9 до 14% об. За вмістом цукру столові вина поділяються на сухі - не більш як 0,3% із залишковим цукром до 1%; напівсухі - від 1% до 2,5% і напівсолодкі - від 3% до 8%.
За якістю тихі вина поділяються на ординарні, марочні й колекційні. Ординарні - вина, що випускаються без витримки, але не раніше ніж через три місяці від дня переробки винограду. Це абсолютно звичайні вина, які не відрізняються якими-небудь особливо високими якостями.
Марочні - витримані високоякісні вина, що виробляються з кращих сортів винограду в окремих виноробних районах за спеціальною технологією, встановленою для кожної марки вина. Тривалість витримки для сухих столових марочних вин не менше 1,5 року, вважаючи з 1 січня наступного за урожаєм року. Для міцних і десертних марочних вин - не менше двох років. Це вина високих смакових якостей, які зберігаються рік у рік.
Колекційні - надзвичайні за якістю марочні вина, які після закінчення терміну витримки в бочках додатково витримуються не менше трьох років.
Шипучі вина також діляться на групи. Вина, насичені вуглекислотою природним шляхом (бродінням у герметичних ємкостях під тиском). Це вина типу "Советского шампанского", приготовані за спеціальною технологією шляхом повторного бродіння оброблених шампанських виноматеріалів, отриманих із певних білих і червоних сортів винограду. Шампанське, отримане шляхом повторного бродіння у пляшках і витримане в них не менше трьох років, називається "витриманим".
Ігристі - вина, отримані шляхом повторного бродіння сухих або кріплених виноматеріалів у герметично закритих ємкостях за технологією, затвердженою для кожного найменування вина.
Натуральні напівсолодкі ігристі - вина, приготовлені збродженням виноградного соку в герметичних резервуарах під тиском із припиненням бродіння на певному етапі.
Газовані - вина, штучно насичені вуглекислотою.
Ароматизовані вина - особливий тип. Їх аромат створюється штучно, за рахунок додавання листя, квітів, насіння та коріння пряних або ефіроолійних рослин та їхніх настоїв. Такі вина називають вермутами. Найпоширенішою рослиною для ароматизації вина є полин.
Вино може бути приготоване з одного сорту винограду (сортові вина) або кількох сортів (купажні вина). Існують міцні вина, деякі портвейни і мадери, приготовані з п'ятнадцяти сортів винограду, композиція яких дає продукт дуже високої якості.
Звідси висновок: хороше вино не може бути дешевим. Надто низька ціна має насторожити покупця. Можна перевірити вино самостійно. Направивши пляшку на штучне світло, різко переверніть її шийкою донизу і зверніть увагу на характер осаду. Надмірна кількість його має насторожити. У марочному вині допускається осад винного каменя, але він не повинен повністю покривати денце пляшки. Природний осад має щільну консистенцію і осідає швидше, ніж домішки.
Підготувала Тетяна ЯРГІНА.
Шепетівський технікум Подільського державного аграрно-технічного університету
(сертифікат про акредитацію НД-1 № 234200)
оголошує прийом студентів на 2008-2009 навчальний рік
заочна форма навчання
спеціальність "Бухгалтерський облік"
(на базі повної загальної середньої освіти — 11 класів).
Документи приймаються до 30 липня 2008 року.
До приймальної комісії подається сертифікат Українського центру оцінювання якості освіти з української мови та літератури (не нижче 124 балів за шкалою 100-200 балів) та враховується середній бал атестата про повну загальну середню освіту з математики.
За довідками звертатись за адресою: 30400, м.Шепетівка,
проспект Миру, 25, тел/факс (03840) 5-25-07.
оголошує прийом студентів на 2008-2009 навчальний рік
заочна форма навчання
спеціальність "Бухгалтерський облік"
(на базі повної загальної середньої освіти — 11 класів).
Документи приймаються до 30 липня 2008 року.
До приймальної комісії подається сертифікат Українського центру оцінювання якості освіти з української мови та літератури (не нижче 124 балів за шкалою 100-200 балів) та враховується середній бал атестата про повну загальну середню освіту з математики.
За довідками звертатись за адресою: 30400, м.Шепетівка,
проспект Миру, 25, тел/факс (03840) 5-25-07.
СПІЛЬНА МЕТА - СПІЛЬНА ДІЯ!
Дорогі друзі!
Громадська організація Асоціація «Відродження Грицева» розпочинає новий перспективний Проект за підтримки Посольства США в Україні, спрямований на розвиток громадянської ініціативи в сільських громадах північних районів Хмельницької області.
Чому ми вирішили, що цей Проект важливий?
Громадська організації Асоціація «Відродження Грицева» протягом дев'яти років здійснює діяльність, яка спрямована на розвиток сільських територіальних громад. Село - це дім, у якому ми живемо і нам з вами не байдуже його майбутнє.
Багато людей зневірилося у кращому житті і живуть за принципом: «Що буде, те буде» або говорять «Маємо те, що маємо», не роблячи ніяких кроків уперед.
Чи можливі зміни у нинішньому хаосі? Що можемо зробити ми, щоб вистояти в цій драматичній ситуації, і більше того - використати її для духовного розвитку?
З настанням весни усі очікують проростання нових і сильних паростків. І не тільки в полях, городах, садах, а й у свідомості людини.
Що це за паростки? Це чисті паростки нового способу життя. Це люди з прагненням спільно побудувати Дім, у якому живеться затишно, зручно і спокійно. Думаємо, це представники і вашої громади.
Яких змін ми очікуємо від реалізації Проекту?
• Зросте спроможність людей співпрацювати разом
• Підвищиться впевненість сільських мешканців у собі
• Зросте розуміння впливу людей на громадські справи
Пропонуємо взяти участь у запланованих заходах по Проекту, які здійснюватимуться за наступними етапами:
Перший етап: Інформаційний
• поширення Прес-релізів, статті в ЗМІ, зустрічі в громадах - квітень, травень, червень 2008 року
• проведення активного опитування та соціологічних досліджень в громадах -липень-серпень 2008 року
• проведення семінару-зустрічі «Єдиний голос громади» - серпень 2008 року
Другий етап: Навчальний
• розповсюдження анкет для учасників ініціативних груп, проведення серії навчальних семінарів, пробудження ініціативи, написання міні-проектів - серпень-листопад 2008 року
Третій етап: Реалізація ініціатив
• реалізація та моніторинг міні-проектів у громадах - грудень 2008-квітень 2009 року Четвертий етап: Поширення досвіду
• Підготовка інформаційно-аналітичного посібника «Історії успіху. Розвиток громадянської ініціативи у сільських громадах» - лютий-березень 2009 року
Спробуйте віднайти загублену впевненість у собі і отримати відчуття, що ви можете бути корисними ще для багато чого. За додатковою інформацією звертайтесь:
громадська організація Асоціація «Відродження Грицева»
с.м.т. Гриців, провулок Фрунзе, 15, селищна рада (2-й поверх),
Шепетівський район, Хмельницька область, 30455
тел.: (8+ 03840) - 3-47-03
_Надія Овчарук - директор проекту
Громадська організація Асоціація «Відродження Грицева» розпочинає новий перспективний Проект за підтримки Посольства США в Україні, спрямований на розвиток громадянської ініціативи в сільських громадах північних районів Хмельницької області.
Чому ми вирішили, що цей Проект важливий?
Громадська організації Асоціація «Відродження Грицева» протягом дев'яти років здійснює діяльність, яка спрямована на розвиток сільських територіальних громад. Село - це дім, у якому ми живемо і нам з вами не байдуже його майбутнє.
Багато людей зневірилося у кращому житті і живуть за принципом: «Що буде, те буде» або говорять «Маємо те, що маємо», не роблячи ніяких кроків уперед.
Чи можливі зміни у нинішньому хаосі? Що можемо зробити ми, щоб вистояти в цій драматичній ситуації, і більше того - використати її для духовного розвитку?
З настанням весни усі очікують проростання нових і сильних паростків. І не тільки в полях, городах, садах, а й у свідомості людини.
Що це за паростки? Це чисті паростки нового способу життя. Це люди з прагненням спільно побудувати Дім, у якому живеться затишно, зручно і спокійно. Думаємо, це представники і вашої громади.
Яких змін ми очікуємо від реалізації Проекту?
• Зросте спроможність людей співпрацювати разом
• Підвищиться впевненість сільських мешканців у собі
• Зросте розуміння впливу людей на громадські справи
Пропонуємо взяти участь у запланованих заходах по Проекту, які здійснюватимуться за наступними етапами:
Перший етап: Інформаційний
• поширення Прес-релізів, статті в ЗМІ, зустрічі в громадах - квітень, травень, червень 2008 року
• проведення активного опитування та соціологічних досліджень в громадах -липень-серпень 2008 року
• проведення семінару-зустрічі «Єдиний голос громади» - серпень 2008 року
Другий етап: Навчальний
• розповсюдження анкет для учасників ініціативних груп, проведення серії навчальних семінарів, пробудження ініціативи, написання міні-проектів - серпень-листопад 2008 року
Третій етап: Реалізація ініціатив
• реалізація та моніторинг міні-проектів у громадах - грудень 2008-квітень 2009 року Четвертий етап: Поширення досвіду
• Підготовка інформаційно-аналітичного посібника «Історії успіху. Розвиток громадянської ініціативи у сільських громадах» - лютий-березень 2009 року
Спробуйте віднайти загублену впевненість у собі і отримати відчуття, що ви можете бути корисними ще для багато чого. За додатковою інформацією звертайтесь:
громадська організація Асоціація «Відродження Грицева»
с.м.т. Гриців, провулок Фрунзе, 15, селищна рада (2-й поверх),
Шепетівський район, Хмельницька область, 30455
тел.: (8+ 03840) - 3-47-03
_Надія Овчарук - директор проекту
Не вигадана історія
Раз на місяць біля високого муру, який ховав від людських очей монастирські стіни, зупинялось розкішне авто з київським номером, і звідти виходила дуже поважна пані. Вона неквапом; щезала у світлому отворі. А за коротку хвилю з'являлась знову, по цей бік - в миру. Водій запобігливо відчиняв перед нею дверцята невиз-наченого кольору, і машина так само несподівано зникала на сільській дорозі, як і з'являлась.
Це була Раїса Адамівна, дружина великого столичного начальника, яка* на відміну від простих смертних, звикла двері у будь-яку інстанцію відчиняти ногою. Жінка зручно вмостилась на передньому кріслі і сердито кинула тільки одну фразу:
Що,-залежно від її настрою й інтонації, мало багато значень. Петрович (а так усі кликали водія, бо мав од-наков* прізвище і по батькові) звич-
ним і впевненим рухом повернув ключ запалення, і двигун миттєво подав ознаки життя. Машина плавно зрушила з місця. Зазвичай Петрович любив рушати "голосно", привертаючи до себе увагу перехожих, із специфічним ящанням. А тут не міг, як-не-як це була свята місцина. Сьогодні Раїса Адамівна повернулась до машини дуже швидко, як ніколи. Бідолаха не встиг навіть розслабитись, як-не-як, а п'ятсот із гаком кілометрів проїхали всього за декілька годин.
— Просили так часто не їздити, щоб душу Максові зайвий раз не тривожити. А раз на місяць хіба це часто? - першою заговорила жінка, але вийшло це в неї нещиро. Не помітити цього не можна було. - Я їм гроші плачу за те, щоб за малого молились, а вони мені ще й претензії виставляють, уявляєш?! По їхньому виходить, що я теж маю молитись! Іще чого! — невідомо, скільки б іще дратувалась Адамівна, якби не різке голосіння мобілки, яке несподівано обірвало словесну тираду незадово-леної жінки.
— Масік, — полагіднішав її голос, і вона не помилилась. Масік — це був чоловік Раїси Адамівни, вітчим Макса. Петрович не бачив його ще жодного разу. Він не знав, хто насправді ховається за цим масним прізвиськом та й не хотів знати. Розумів, що цей Масік сидить дуже високо у провладних коридорах і відіграє там неординарну роль. Але для Петровича головне було те, що йому вчасно платили гроші і ще й неабиякі. Щоправда, єдине, що його трохи дивувало, так це те, що його, тридцятирічного, кликали Петровичем, а Масіка — Масіком...
Масік, певно, давав якісь термінові вказівки, бо Адамівна враз змінилась на виду і тільки на знак згоди раз-у-раз кивала головою.
Так, ніби Масік міг побачити її реакцію на відстані. За Макса не розпитував нічого. Макс — це їхній головний біль, це те, що може серйозно зашкодити репутації вітчима, в якого не за горами, буквально ось-ось, на носі, вибори до парламенту. Про Макса знає тільки троє людей: Масік, себто вітчим,. Адамівна — вона ж мати, і він - Петрович. Не беручи до уваги монахів.
Макс — наркоман зі стажем. Куди його тільки не возили на лікування, а все безрезультатно. Хтось нарадив із монастирем....
Більшу половину дороги до Києва Адамівна спала, а, може, тільки вдавала, що спить. Коли вже виходила з машини, то з її кишені на крісло випала невеличка фіолетова книжечка. Петрович блискавично зреагував і покликав Адамівну. Та тільки знизала плечима і скептично усміхнулась на те:
— Та то мені в монастирі тицьнули. Хочеш, візьми собі, а хочеш, — викинь.
Петрович підняв книжечку і прочитав: "Набожність в честь святого Архангела Михаїла". На обкладинці був зображений могутній воїн із крилами. В правій руці у нього був меч, який він заніс над людино-змієм, а лівою ногою він притис його до землі. В лівій руці він тримав терези, точнісінько такі самі, як Петрович одного разу бачив у квартирі Адамівни, коли допомагав носити речі під час переїзду на нове помешкання. Ці терези мали прямий стосунок до системи правосуддя, в якій, здається, працював сам Масік. Він відкрив бардачок й обережно поклав туди фіолетову книжечку із сонячним воїном. А ще в нього виникли свої, тільки йому відомі асоціації з Афганом, де йому довелось колись побувати... "Хай буде, — подумав про фіолетову
книжечку, — колись знадобиться.
Він - Михайло, я — Михайло". ***
У Надії ще зранку з'явилось якесь дивне відчуття тривоги і невпевненості. Жінка не витримала, закрила на базарі кіоск, де торгувала всіляким дріб'язком, і поїхала додому, не чекаючи кінця робочого дня. Дорогою перечитала всі молитви, які знала, але легше від того не стало.: тривога і неспокій посилились у душі ще більше. Вдома декілька разів схоплювалась, щоб зателефонувати до сина, але якась невидима сила зупиняла її ще за кілька кроків від телефону. Вона подивилась на настінний календар, який ряснів від червоних позначок. Уже майже двадцять днів Надія із благословіння отця Михайла читала акафіст до ікони Матері Божої "Невпиваєма чаша". Читала і плакала. Плакала і читала. "Матінко Божа, — зверталась до святого лику, — я не знаю, як уже маю казати, але допоможи, пролий світло на ситуацію, що склалась, #під- (¦ кажи. Ти ж мати так само єдиного Сина. Може, я щось не так зробила, що маю таку біду, а може, це мені за щось таке випробування. Тобі краще знати, тому і прошу Тебе. Але ж не відвернись, підкажи, навчи, що маю зараз робити і як далі чинити...".
Несподівано жінка замовкла і враз не відчула, а зрозуміла, чи, може, й
усвідомила всім своїм єством, що має вже їхати до Віталія. Чому й навіщо — не знала, але серцем повірила цьому глибинному внутрішньому поклику. Віталій був недалеко від дому, за якихось сорок кілометрів, то довго збиратись їй не довелось. Уже майже виходила з дому, як задзвонив телефон. Поки взяла слухавку, все внутрішнє єство немов сконцентрувалося в якийсь тугий напружений клубок.
(Далі — на с 4)
І
(Закінчення. Поч. - на с. 3)
— Віталія можна? — прогугнявіло у слухавці.
— Його нема й не буде для тебе ніколи! Чуєш! Надія щосили закричала у слухавку і, не тямлячи себе від люті, що несподівано, мов цунамі, накрила її всю з ніг до голови, пожбурила якнайдалі від себе телефон. А далі й геть висмикнула шнур із розетки, їй здавалось, що в такий спосіб вона створить надійний захист для сина і повністю звідусіль відгородить його від старих "друзів".
Уже в маршрутці згадала, що забула зателефонувати до лікарки, яка "вела" Віталія. Власне, це була її ідея з монастирем, і саме від неї вона почула неймовірну фразу про те, що наркоманія — це захворювання насамперед душі. Теодорівна сама домовилась із настоятелем, щоб взяли Віталія на роботу різ-норобочим: у дворі якраз тривало будівництво господарської частини. Від усіх робітників Віталія відрізняло тільки те, що він мав зранку й увечері ходити на монастирську службу. Служба починалась дуже рано: о п'ятій. Кожна хвиля Віталія була зайнятою, на що й було розраховано від самого початку. І, головне, хлопець був ізольований, від старої компанії.
Надія мала приїхати до сина після того, як вичитає повністю акафіст, тобто через сорок днів. (Звісно, про такі подробиці Віталій не знав). Залиг шалось іще двадцять днів, і ось якась невидима сила зірвала її з місця і змусила вирушити в дорогу. У маленькій ціфковці вже' агіавйШ'вечірню; але1'' сина там не було... "Господи, Ісусе Христе, сину Божий, спаси 1 помилуй мене..." — прошепотіла на одному диханні і кинулась туди, де жив Віталій. Двері зсередини були зачинені. Але вона знала, що син там. Вона тихо покликала. У відповідь почувся дзенькіт: по той бік дверей щось впало на підлогу і розбилось...
Надія зблідла. Страшний здогад промайнув у її голові:
— Синочку, відчиняй вже, а ні, — то покличу зараз людей!
Жінка ще і ще раз штовхнула щосили плечем двері, і вони легко подались уперед так, що вона ледве не впала від цього різкого руху. Вражено зупинилась. На підлозі корчився від болю, а може, від кайфу худющий незнайомий хлопчина, неприродньо закотивши при цьому очі. А Віталій тримав у руках шприц і ніяк не наважувався себе вколоти.
Щось стримувало його. Це була жахлива видимо-невидима боротьба за душу. Мати бачила, як пекельно страждало тіло її сина... Підбігла і вихопила шприц:
— Віталику! Повторюй за мною: "Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, спаси і помилуй мене, грішного!"
Але хлопець нічого не чув. Було одне тіло, тіло без душі.
— Віталику! Синочку! — почала його трусити, бити по обличчю, далі цілувати.
— Чуєш, ну, повторюй, повторюй за мною. Господи...
Миттєво дістала із сумочки плящину із свяченою водою, і все, що в ній було, з переляку вилляла синові на голову, просто на тім'я. Це допомогло, син немов ожив, стрепенувся, кинувся до матері і почав гірко плакати. Слова лились із нього бурхливим потоком:
— Мамо, я не знаю, що зі мною було. Макс дуже злився на мене, а я не міг, руки не піднімались, мов вони мені не належали... Вони були, як дерев'яні.
— Синочку, це ж я за тебе молилась! Хоч тепер ти віриш, яка за нами з тобою стоїть сила! Ой, треба кликати когось на допомогу...
Оговтавшись трохи від пережитого потрясіння, жінка вже на ходу спитала:
— А звідкіля тут цей хлопець?
— Я тільки знаю, що він з Києва, і якась дуже велика шишка. Сьогодні до нього приїздила якась жінка з пакетом, а після того...
Віталій раптово замовк. Було видно, що йому неприємно згадувати пережите.
— Так ось чому ти не пішов на вечірню, ось чому мені ще зранку було недобре. Як передчувало моє
серце біду!
***
Наступного дня Петрович знову їхав тією самою дорогою, сам, без Адамів-ни. їхав забирати Макса, точніше його тіло. Почувши про смерть хлопця, Петрович зовсім не здивувався. Бо до цього все йшло. Дивувало й шокувало інше — спокійна реакція батьків. Вони перепоручили Петровичу тихенько поховати сина в селі. Самі не могли: у Масіка було відповідальне передвиборче турне країною...
На узбіччі дороги стояла жінка і махала рукою. Петрович, не роздумуючи, зупинився. Без Адамівни він робив це часто.
Жінка подякувала і не втрималась, щоб не сказати:
— А я була трохи невпевнена, що
ви Зупинитесь. Такі машини простим людям не зупиняються. Але я, якщо чесно, молилась.
— Ви вірите в Бога?
— А ви ще сумніваєтесь у Його існуванні? — помовчавши, і собі спитала попутниця. — Гаразд, чи знали ви ще вчора, що поїдете цією дорогою і розмовлятимете зі мною?
— І на гадці не мав. Але як стосується цього моє запитання? — щиро здивувався Петрович.
— Яке? Пряме. На кожного з нас там, зверху, є Божественний промисел, якщо хочете — план. І все, що з вами відбувається, то тільки для того, щоб вас пробудити, щоб ви, нарешті,
' повірили. Поступово, крок за кроком, через різні життєві ситуації. Ви думаєте, я сама до таких висновків дійшла? Що ви! Через свого сина.
І жінка, яку звали Надією, розповіла про свою сім'ю, про те, як вони з чоловіком на найвищу сходинку земних цінностей поставили матеріальне. А до сина все руки не доходили. Ріс він сам собою, аж поки не опинився в компанії наркоманів. "Коли це сталося, чоловік пішов жити до коханки, а я залишилася віч-на-віч із бідою. Мене так притиснуло, що я тільки тоді згадала... Ноги самі понесли до найближчої церкви. Впала перед найпершою іконою і плакала. Молитов не знала, але молилась серцем. Є такий стан...
Сльози — це покаяння, очищення. Це я вже зараз така мудра, а тоді нічого цього не знала. Між іншим, у Бога немає інших рук, крім людських. Зараз я це чітко усвідомлюю. Саме там до мене підійшла черниця з іконної крамниці і порадила, що і як маю робити. Але не думайте, що як тільки ви стаєте на' шлях світла, то все буде в житті гладенько. Перешкоди активізуються, як ніколи, але боятись цього не треба. Якщо у вас глибока в душі віра — вас ніхто не дістане".
Тут Надія зробила паузу і сказала: — Те, що я пережила вчора, на межі містики...
Жінка на одному диханні розповіла Петровичу про свої ранкові передчуття, про те, як вчасно приїхала до сина і врятувала його від смерті...
На останній фразі Петрович аж підстрибнув:
— То ви їдете в монастир?
— Так, — настала черга дивуватися Надії, — а ви ж звідки знаєте?
— Я теж туди їду. І теж до сина, але не мого. І теж наркомана. Але вже мертвого...
— То Макс таки помер? — перепитала вражено жінка. — Це був Макс? Хлопця звали Максом?
— Так, звали...
— Царство Небесне... Бідна мама! Це ж вона ще нічого не знає?
— Немає в нього ні батька, ні матері, загинули в автокатастрофі, — несподівано сам для себе збрехав Петрович.
— Хочете, я молитимусь за душу цієї дитини. Його повне ім'я — Максим?
Петрович відчув, як нргподівано
закипає образа за зовсім чужого йому хлопця. Чоловік відчув, що безпорадний перед світом, перед самим собою...
З того всього мало не проїхав дорогу до монастиря, але Надія вчасно поклала йому на плече свою руку.
— Не хвилюйтесь, ми зі сином допоможемо вам усе владнати, та й отці також. Я вас дуже розумію, повірте... А за душу Максима треба багато молитись...
Через декілька днів Петрович, повертався додому до Києва. Мобілку відімкнув ще добу тому: не хотів чути голосів ні Масіка, ні Адамівни. На душі було важко й потворно. Щоб якось відволіктись, увімкнув радіо. Почав "стрибати" радіохвилями в пошуках новин. Усі вони стосувалися виборів. "От де пекло", — не встиг подумати Петрович, як від почутого мало не виїхав на зустрічну смугу...
"Близько 18-ї години на трасі Київ-Кіровоград зіткнулися пасажирський бус "Мерседес" і джип, — повідомляла радіослухачам дикторка. — Удар був таким сильним, що пасажири останнього, кандидат у депутати до парламенту Едуард Масій та його дружина, загинули".
Петрович різко загальмував і з'їхав на узбіччя. Його кидало то в жар, то в холод. А може, то йому почулось? Може, ще десь є людина з таким прізвищем? Він кинувся до бардачка по мобілку, але вона, як крізь землю провалилася. Нишпорив по всіх закутках. Пальці намацали якусь книжечку. Витягнув на світло. В очі вдарило яскравим фіолетовим кольором. Згадав. Це ж Адамівні в монастирі давали... Це була "Набожність в честь святого Архангела Михаїла". Відкрив там, де відкрилось. Очі вихопили дрібненькі рядочки з молитви: "... беру собі Тебе за мого Покровителя й особливішого Заступника й сильно постановляю завсіди Тебе почитати й Твою честь між іншими по змозі розширяти. Перебувай зі
ділом, ані словом, ані думкою не прогнівив Бога..."
Після прочитаного в Петровича ніби камінь із плечей впав. Стало вільніше дихати. Він заспокоївся. Зібрався з думками і раптом;., згадав, співставивши факти. Виходило так, що в той момент, коли він думав, що брехав Надії про загибель батьків Макса в автокатастрофі, виявляється все насправді саме так і було. Але як? Як він міг про це знати, насправді нічого не знаючи? Хто говорив тоді його вустами? Навіщо?
Несподівано з машиною порівнявся старий невизначеного віку чоловік із наплечником. Він дивно глянув на Петровича і кивнув головою. "Мабуть, бомж, просити зараз буде", — приготувався Петрович і опустив скло. >
"Слава Богу!" — привітався до нього невідомий, не зупиняючись. Поки Петрович думав, як правильно йому відповісти, незнайомець, не чекаючи відповіді, мовив вголос, продовжуючи повільно собі йти вперед: "На все воля Божа, на все..."
Петрович був ошелешений. Це була відповідь конкретно адресована йому, водієві джипа. Можли-; во, той старець і не знав, чому він сказав саме так, проходячи повз нього... А можливо... Несподівано згадались Надіїні слова про те, що в Бога немає інших рук, як окрім людських. В одну мить йому стало все зрозумілим і прийнятним, як білий день. Коло замкнулось. Усі крапки над "і" було розставлено. І без його участі. Хтось Великий і Мудрий зробив це замість нього. Петрович вперше за останні два дні усміхнувся. Він наблизився до істини. Відтепер він знав і вже не сумнівався, чия насправді це була робота. Робота великого майстра.
І тут на Петровича таке найшло! Йому захотілось наздогнати старого, обійняти, притиснути до серця і ...подякувати. Він вибіг із машини. Озирнувся довкола. Ніде нікогісінь-кого... Тільки широка простора дорога, обабіч неї поля.
Це була Раїса Адамівна, дружина великого столичного начальника, яка* на відміну від простих смертних, звикла двері у будь-яку інстанцію відчиняти ногою. Жінка зручно вмостилась на передньому кріслі і сердито кинула тільки одну фразу:
Що,-залежно від її настрою й інтонації, мало багато значень. Петрович (а так усі кликали водія, бо мав од-наков* прізвище і по батькові) звич-
ним і впевненим рухом повернув ключ запалення, і двигун миттєво подав ознаки життя. Машина плавно зрушила з місця. Зазвичай Петрович любив рушати "голосно", привертаючи до себе увагу перехожих, із специфічним ящанням. А тут не міг, як-не-як це була свята місцина. Сьогодні Раїса Адамівна повернулась до машини дуже швидко, як ніколи. Бідолаха не встиг навіть розслабитись, як-не-як, а п'ятсот із гаком кілометрів проїхали всього за декілька годин.
— Просили так часто не їздити, щоб душу Максові зайвий раз не тривожити. А раз на місяць хіба це часто? - першою заговорила жінка, але вийшло це в неї нещиро. Не помітити цього не можна було. - Я їм гроші плачу за те, щоб за малого молились, а вони мені ще й претензії виставляють, уявляєш?! По їхньому виходить, що я теж маю молитись! Іще чого! — невідомо, скільки б іще дратувалась Адамівна, якби не різке голосіння мобілки, яке несподівано обірвало словесну тираду незадово-леної жінки.
— Масік, — полагіднішав її голос, і вона не помилилась. Масік — це був чоловік Раїси Адамівни, вітчим Макса. Петрович не бачив його ще жодного разу. Він не знав, хто насправді ховається за цим масним прізвиськом та й не хотів знати. Розумів, що цей Масік сидить дуже високо у провладних коридорах і відіграє там неординарну роль. Але для Петровича головне було те, що йому вчасно платили гроші і ще й неабиякі. Щоправда, єдине, що його трохи дивувало, так це те, що його, тридцятирічного, кликали Петровичем, а Масіка — Масіком...
Масік, певно, давав якісь термінові вказівки, бо Адамівна враз змінилась на виду і тільки на знак згоди раз-у-раз кивала головою.
Так, ніби Масік міг побачити її реакцію на відстані. За Макса не розпитував нічого. Макс — це їхній головний біль, це те, що може серйозно зашкодити репутації вітчима, в якого не за горами, буквально ось-ось, на носі, вибори до парламенту. Про Макса знає тільки троє людей: Масік, себто вітчим,. Адамівна — вона ж мати, і він - Петрович. Не беручи до уваги монахів.
Макс — наркоман зі стажем. Куди його тільки не возили на лікування, а все безрезультатно. Хтось нарадив із монастирем....
Більшу половину дороги до Києва Адамівна спала, а, може, тільки вдавала, що спить. Коли вже виходила з машини, то з її кишені на крісло випала невеличка фіолетова книжечка. Петрович блискавично зреагував і покликав Адамівну. Та тільки знизала плечима і скептично усміхнулась на те:
— Та то мені в монастирі тицьнули. Хочеш, візьми собі, а хочеш, — викинь.
Петрович підняв книжечку і прочитав: "Набожність в честь святого Архангела Михаїла". На обкладинці був зображений могутній воїн із крилами. В правій руці у нього був меч, який він заніс над людино-змієм, а лівою ногою він притис його до землі. В лівій руці він тримав терези, точнісінько такі самі, як Петрович одного разу бачив у квартирі Адамівни, коли допомагав носити речі під час переїзду на нове помешкання. Ці терези мали прямий стосунок до системи правосуддя, в якій, здається, працював сам Масік. Він відкрив бардачок й обережно поклав туди фіолетову книжечку із сонячним воїном. А ще в нього виникли свої, тільки йому відомі асоціації з Афганом, де йому довелось колись побувати... "Хай буде, — подумав про фіолетову
книжечку, — колись знадобиться.
Він - Михайло, я — Михайло". ***
У Надії ще зранку з'явилось якесь дивне відчуття тривоги і невпевненості. Жінка не витримала, закрила на базарі кіоск, де торгувала всіляким дріб'язком, і поїхала додому, не чекаючи кінця робочого дня. Дорогою перечитала всі молитви, які знала, але легше від того не стало.: тривога і неспокій посилились у душі ще більше. Вдома декілька разів схоплювалась, щоб зателефонувати до сина, але якась невидима сила зупиняла її ще за кілька кроків від телефону. Вона подивилась на настінний календар, який ряснів від червоних позначок. Уже майже двадцять днів Надія із благословіння отця Михайла читала акафіст до ікони Матері Божої "Невпиваєма чаша". Читала і плакала. Плакала і читала. "Матінко Божа, — зверталась до святого лику, — я не знаю, як уже маю казати, але допоможи, пролий світло на ситуацію, що склалась, #під- (¦ кажи. Ти ж мати так само єдиного Сина. Може, я щось не так зробила, що маю таку біду, а може, це мені за щось таке випробування. Тобі краще знати, тому і прошу Тебе. Але ж не відвернись, підкажи, навчи, що маю зараз робити і як далі чинити...".
Несподівано жінка замовкла і враз не відчула, а зрозуміла, чи, може, й
усвідомила всім своїм єством, що має вже їхати до Віталія. Чому й навіщо — не знала, але серцем повірила цьому глибинному внутрішньому поклику. Віталій був недалеко від дому, за якихось сорок кілометрів, то довго збиратись їй не довелось. Уже майже виходила з дому, як задзвонив телефон. Поки взяла слухавку, все внутрішнє єство немов сконцентрувалося в якийсь тугий напружений клубок.
(Далі — на с 4)
І
(Закінчення. Поч. - на с. 3)
— Віталія можна? — прогугнявіло у слухавці.
— Його нема й не буде для тебе ніколи! Чуєш! Надія щосили закричала у слухавку і, не тямлячи себе від люті, що несподівано, мов цунамі, накрила її всю з ніг до голови, пожбурила якнайдалі від себе телефон. А далі й геть висмикнула шнур із розетки, їй здавалось, що в такий спосіб вона створить надійний захист для сина і повністю звідусіль відгородить його від старих "друзів".
Уже в маршрутці згадала, що забула зателефонувати до лікарки, яка "вела" Віталія. Власне, це була її ідея з монастирем, і саме від неї вона почула неймовірну фразу про те, що наркоманія — це захворювання насамперед душі. Теодорівна сама домовилась із настоятелем, щоб взяли Віталія на роботу різ-норобочим: у дворі якраз тривало будівництво господарської частини. Від усіх робітників Віталія відрізняло тільки те, що він мав зранку й увечері ходити на монастирську службу. Служба починалась дуже рано: о п'ятій. Кожна хвиля Віталія була зайнятою, на що й було розраховано від самого початку. І, головне, хлопець був ізольований, від старої компанії.
Надія мала приїхати до сина після того, як вичитає повністю акафіст, тобто через сорок днів. (Звісно, про такі подробиці Віталій не знав). Залиг шалось іще двадцять днів, і ось якась невидима сила зірвала її з місця і змусила вирушити в дорогу. У маленькій ціфковці вже' агіавйШ'вечірню; але1'' сина там не було... "Господи, Ісусе Христе, сину Божий, спаси 1 помилуй мене..." — прошепотіла на одному диханні і кинулась туди, де жив Віталій. Двері зсередини були зачинені. Але вона знала, що син там. Вона тихо покликала. У відповідь почувся дзенькіт: по той бік дверей щось впало на підлогу і розбилось...
Надія зблідла. Страшний здогад промайнув у її голові:
— Синочку, відчиняй вже, а ні, — то покличу зараз людей!
Жінка ще і ще раз штовхнула щосили плечем двері, і вони легко подались уперед так, що вона ледве не впала від цього різкого руху. Вражено зупинилась. На підлозі корчився від болю, а може, від кайфу худющий незнайомий хлопчина, неприродньо закотивши при цьому очі. А Віталій тримав у руках шприц і ніяк не наважувався себе вколоти.
Щось стримувало його. Це була жахлива видимо-невидима боротьба за душу. Мати бачила, як пекельно страждало тіло її сина... Підбігла і вихопила шприц:
— Віталику! Повторюй за мною: "Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, спаси і помилуй мене, грішного!"
Але хлопець нічого не чув. Було одне тіло, тіло без душі.
— Віталику! Синочку! — почала його трусити, бити по обличчю, далі цілувати.
— Чуєш, ну, повторюй, повторюй за мною. Господи...
Миттєво дістала із сумочки плящину із свяченою водою, і все, що в ній було, з переляку вилляла синові на голову, просто на тім'я. Це допомогло, син немов ожив, стрепенувся, кинувся до матері і почав гірко плакати. Слова лились із нього бурхливим потоком:
— Мамо, я не знаю, що зі мною було. Макс дуже злився на мене, а я не міг, руки не піднімались, мов вони мені не належали... Вони були, як дерев'яні.
— Синочку, це ж я за тебе молилась! Хоч тепер ти віриш, яка за нами з тобою стоїть сила! Ой, треба кликати когось на допомогу...
Оговтавшись трохи від пережитого потрясіння, жінка вже на ходу спитала:
— А звідкіля тут цей хлопець?
— Я тільки знаю, що він з Києва, і якась дуже велика шишка. Сьогодні до нього приїздила якась жінка з пакетом, а після того...
Віталій раптово замовк. Було видно, що йому неприємно згадувати пережите.
— Так ось чому ти не пішов на вечірню, ось чому мені ще зранку було недобре. Як передчувало моє
серце біду!
***
Наступного дня Петрович знову їхав тією самою дорогою, сам, без Адамів-ни. їхав забирати Макса, точніше його тіло. Почувши про смерть хлопця, Петрович зовсім не здивувався. Бо до цього все йшло. Дивувало й шокувало інше — спокійна реакція батьків. Вони перепоручили Петровичу тихенько поховати сина в селі. Самі не могли: у Масіка було відповідальне передвиборче турне країною...
На узбіччі дороги стояла жінка і махала рукою. Петрович, не роздумуючи, зупинився. Без Адамівни він робив це часто.
Жінка подякувала і не втрималась, щоб не сказати:
— А я була трохи невпевнена, що
ви Зупинитесь. Такі машини простим людям не зупиняються. Але я, якщо чесно, молилась.
— Ви вірите в Бога?
— А ви ще сумніваєтесь у Його існуванні? — помовчавши, і собі спитала попутниця. — Гаразд, чи знали ви ще вчора, що поїдете цією дорогою і розмовлятимете зі мною?
— І на гадці не мав. Але як стосується цього моє запитання? — щиро здивувався Петрович.
— Яке? Пряме. На кожного з нас там, зверху, є Божественний промисел, якщо хочете — план. І все, що з вами відбувається, то тільки для того, щоб вас пробудити, щоб ви, нарешті,
' повірили. Поступово, крок за кроком, через різні життєві ситуації. Ви думаєте, я сама до таких висновків дійшла? Що ви! Через свого сина.
І жінка, яку звали Надією, розповіла про свою сім'ю, про те, як вони з чоловіком на найвищу сходинку земних цінностей поставили матеріальне. А до сина все руки не доходили. Ріс він сам собою, аж поки не опинився в компанії наркоманів. "Коли це сталося, чоловік пішов жити до коханки, а я залишилася віч-на-віч із бідою. Мене так притиснуло, що я тільки тоді згадала... Ноги самі понесли до найближчої церкви. Впала перед найпершою іконою і плакала. Молитов не знала, але молилась серцем. Є такий стан...
Сльози — це покаяння, очищення. Це я вже зараз така мудра, а тоді нічого цього не знала. Між іншим, у Бога немає інших рук, крім людських. Зараз я це чітко усвідомлюю. Саме там до мене підійшла черниця з іконної крамниці і порадила, що і як маю робити. Але не думайте, що як тільки ви стаєте на' шлях світла, то все буде в житті гладенько. Перешкоди активізуються, як ніколи, але боятись цього не треба. Якщо у вас глибока в душі віра — вас ніхто не дістане".
Тут Надія зробила паузу і сказала: — Те, що я пережила вчора, на межі містики...
Жінка на одному диханні розповіла Петровичу про свої ранкові передчуття, про те, як вчасно приїхала до сина і врятувала його від смерті...
На останній фразі Петрович аж підстрибнув:
— То ви їдете в монастир?
— Так, — настала черга дивуватися Надії, — а ви ж звідки знаєте?
— Я теж туди їду. І теж до сина, але не мого. І теж наркомана. Але вже мертвого...
— То Макс таки помер? — перепитала вражено жінка. — Це був Макс? Хлопця звали Максом?
— Так, звали...
— Царство Небесне... Бідна мама! Це ж вона ще нічого не знає?
— Немає в нього ні батька, ні матері, загинули в автокатастрофі, — несподівано сам для себе збрехав Петрович.
— Хочете, я молитимусь за душу цієї дитини. Його повне ім'я — Максим?
Петрович відчув, як нргподівано
закипає образа за зовсім чужого йому хлопця. Чоловік відчув, що безпорадний перед світом, перед самим собою...
З того всього мало не проїхав дорогу до монастиря, але Надія вчасно поклала йому на плече свою руку.
— Не хвилюйтесь, ми зі сином допоможемо вам усе владнати, та й отці також. Я вас дуже розумію, повірте... А за душу Максима треба багато молитись...
Через декілька днів Петрович, повертався додому до Києва. Мобілку відімкнув ще добу тому: не хотів чути голосів ні Масіка, ні Адамівни. На душі було важко й потворно. Щоб якось відволіктись, увімкнув радіо. Почав "стрибати" радіохвилями в пошуках новин. Усі вони стосувалися виборів. "От де пекло", — не встиг подумати Петрович, як від почутого мало не виїхав на зустрічну смугу...
"Близько 18-ї години на трасі Київ-Кіровоград зіткнулися пасажирський бус "Мерседес" і джип, — повідомляла радіослухачам дикторка. — Удар був таким сильним, що пасажири останнього, кандидат у депутати до парламенту Едуард Масій та його дружина, загинули".
Петрович різко загальмував і з'їхав на узбіччя. Його кидало то в жар, то в холод. А може, то йому почулось? Може, ще десь є людина з таким прізвищем? Він кинувся до бардачка по мобілку, але вона, як крізь землю провалилася. Нишпорив по всіх закутках. Пальці намацали якусь книжечку. Витягнув на світло. В очі вдарило яскравим фіолетовим кольором. Згадав. Це ж Адамівні в монастирі давали... Це була "Набожність в честь святого Архангела Михаїла". Відкрив там, де відкрилось. Очі вихопили дрібненькі рядочки з молитви: "... беру собі Тебе за мого Покровителя й особливішого Заступника й сильно постановляю завсіди Тебе почитати й Твою честь між іншими по змозі розширяти. Перебувай зі
ділом, ані словом, ані думкою не прогнівив Бога..."
Після прочитаного в Петровича ніби камінь із плечей впав. Стало вільніше дихати. Він заспокоївся. Зібрався з думками і раптом;., згадав, співставивши факти. Виходило так, що в той момент, коли він думав, що брехав Надії про загибель батьків Макса в автокатастрофі, виявляється все насправді саме так і було. Але як? Як він міг про це знати, насправді нічого не знаючи? Хто говорив тоді його вустами? Навіщо?
Несподівано з машиною порівнявся старий невизначеного віку чоловік із наплечником. Він дивно глянув на Петровича і кивнув головою. "Мабуть, бомж, просити зараз буде", — приготувався Петрович і опустив скло. >
"Слава Богу!" — привітався до нього невідомий, не зупиняючись. Поки Петрович думав, як правильно йому відповісти, незнайомець, не чекаючи відповіді, мовив вголос, продовжуючи повільно собі йти вперед: "На все воля Божа, на все..."
Петрович був ошелешений. Це була відповідь конкретно адресована йому, водієві джипа. Можли-; во, той старець і не знав, чому він сказав саме так, проходячи повз нього... А можливо... Несподівано згадались Надіїні слова про те, що в Бога немає інших рук, як окрім людських. В одну мить йому стало все зрозумілим і прийнятним, як білий день. Коло замкнулось. Усі крапки над "і" було розставлено. І без його участі. Хтось Великий і Мудрий зробив це замість нього. Петрович вперше за останні два дні усміхнувся. Він наблизився до істини. Відтепер він знав і вже не сумнівався, чия насправді це була робота. Робота великого майстра.
І тут на Петровича таке найшло! Йому захотілось наздогнати старого, обійняти, притиснути до серця і ...подякувати. Він вибіг із машини. Озирнувся довкола. Ніде нікогісінь-кого... Тільки широка простора дорога, обабіч неї поля.
Схуднути не проблема
Мешканець американського штату Небраска зумів схуднути майже на 260 кілограмів без ліпосакції та операцій по зменшенню об'єму шлунка.
За словами чоловіка, повернутися до нормальної ваги йому допомогли овочева дієта і фізичні вправи. 68-річний Джон Лапіц ледь не загинув внаслідок ожиріння: ще кілька років назад його вага перевищувала 320 кілограмів. Харчуючись в основному фаст-фудом, американець споживав щодня не менше 10 тисяч кілокалорій і майже не виходив з дому. Єдиними людьми, з якими він підтримував зв'язки, залишалася невістка, а також жінка, яка приносила йому їжу.
Джон Лапіц вирішив змінити своє життя після того як перестав вміщатися у душову кабіну. Він почав їсти менше сендвичів і більше овочів, а ще здійснювати регулярні піші прогулянки: спочатку з однієї кімнати в іншу, а потім і по вулиці. Зрештою його маршрут зріс до 12 миль на день. За п'ять років посилених тренувань чоловік схуднув більш як на чверть тонни, і зараз його вага становить близько 65 кілограмів.
Слова Джона Лапіца підтверджує і його колишній домашній лікар, співробітник медичного центру Роберт Холлінз. "Це вельми незвичайний випадок, однак відомі й інші люди, які зменшили велику масу тільки завдяки зміні способу життя", — зазначив він. За його словами, ефективність дієт і фізичних вправ залежить передусім від сили волі хворого, тому випадок Лапіца може стати гарним прикладом для інших.
За словами чоловіка, повернутися до нормальної ваги йому допомогли овочева дієта і фізичні вправи. 68-річний Джон Лапіц ледь не загинув внаслідок ожиріння: ще кілька років назад його вага перевищувала 320 кілограмів. Харчуючись в основному фаст-фудом, американець споживав щодня не менше 10 тисяч кілокалорій і майже не виходив з дому. Єдиними людьми, з якими він підтримував зв'язки, залишалася невістка, а також жінка, яка приносила йому їжу.
Джон Лапіц вирішив змінити своє життя після того як перестав вміщатися у душову кабіну. Він почав їсти менше сендвичів і більше овочів, а ще здійснювати регулярні піші прогулянки: спочатку з однієї кімнати в іншу, а потім і по вулиці. Зрештою його маршрут зріс до 12 миль на день. За п'ять років посилених тренувань чоловік схуднув більш як на чверть тонни, і зараз його вага становить близько 65 кілограмів.
Слова Джона Лапіца підтверджує і його колишній домашній лікар, співробітник медичного центру Роберт Холлінз. "Це вельми незвичайний випадок, однак відомі й інші люди, які зменшили велику масу тільки завдяки зміні способу життя", — зазначив він. За його словами, ефективність дієт і фізичних вправ залежить передусім від сили волі хворого, тому випадок Лапіца може стати гарним прикладом для інших.
РОСЛИНА "ЗДОРОВ'Я І ДОВГОЛІТТЯ"
Інтерес до сої не падає не лише завдяки універсальності у приготуванні найрізноманітніших страв, але і внаслідок безмежної користі цього продукту для здоров'я людини. З Північно-Східного Китаю вона потрапила до Кореї та Японії, де досі популярне прислів'я: "Поки є соя, не може бути голоду". Гіппократ називав її однією з п'яти священних культур, а Авіценна вважав рослиною "здоров'я і довголіття" і включав соєві боби у своє зілля та еліксири. У наших краях про сою дізналися тільки під час російсько-японської війни через продовольчу кризу, але селяни ще довго її не приймали і використовували лише як корм для домашніх тварин.
А тим часом соя містить унікальний білок, дуже близький за своїми біологічними цінностями до білків тваринного походження. Вона також містить в оптимальному співвідношенні всі незамінні амінокислоти, необхідні дитині. Саме тому в усьому світі продукти з сої використовують в якості інгридієнтів або повних замінників грудного молока. У сої немає лактози, тому для багатьох мам, які з будь-яких причин не можуть годувати груддю малюка, її замінники можуть бути єдиним порятунком у разі непереносимості лактози і коров'ячого молока. При цьому алергія на соєві замінники буває не так часто, ніж на звичайні молочні суміші.
Соя, як і інші, рослинні продукти, не тільки не містить холестерину, а й володіє спроможністю виводити його з організму. Страви з неї корисні для профілактики атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, цукрового діабету, ожиріння, сердечно-судинних і онкологічних захворювань. У сої є вітаміни групи В, Д і Є, різні мікроелементи, а також поліненасичені жирні кислоти, необхідні для нормального функціонування кліток шкіри. Велика кількість клітковини, що знаходиться у сої, сприятливо діє на шлунково-кишковий тракт, полегшує його випорожнення, а харчові волокна абсорбують і виводять важкі метали і радіонукліди. При всій своїй поживності, соя є низькокалорійним, легкозасвоюваним продуктом та ідеально вписується у найрізноманітніші дієти.
Сьогодні виробництво продуктів з сої йде за кількома технологічними лініями. Перша - молочна. За допомогою агрегату, в який вміщуються заздалегідь замочені соєві боби, під великим тиском отримують соєве молоко, макуху і м'якуш. На зовнішній вигляд соєве майже не відрізняється від коров'ячого, його можна додавати до кави, чаю і готувати звичні молочні каші і супи. Якщо соєве молоко звурдити, вийде - соєвий сир. Він схожий на домашній і його можна їсти з різними добавками: родзинками, курагою, спеціями. Соєва макуха - чисте джерело клітковини, її можна додавати до м'ясних страв або до сирної начинки для пирогів. Вона також хороший дієтичний збагачувач продуктів.
Друга лінія - м'ясна. З соєвого концентрату, що замінює м'ясо, можна готувати безліч страв - котлети, відбивні, шніцеля, битки і багато іншого. Завдяки ж нейтральному смаку і запаху, соєві продукти можна легко комбінувати.
А ось соєве борошно викликає неоднозначне ставлення фахівців з харчування. Річ у тім, що воно містить речовину, що гальмує активність одного з ферменрв, який переварює білок у дванадцатипалій кишці. І, незважаючи на те, що при тепловій обробці він знищується, все ж каші на основі такого борошна немовлятам давати іііе можна. Після консультації з лікарем їх рекомендується включати в дитячий раціон тільки після трьох років.
Є й інші чинники, які викликають побоювання у фахівців і не можуть не братися до уваги при використанні соєвих продуктів. Досить великий їхній відсоток, особливо зарубіжного виробництва, становлять виготовлені з генетично модифікованої сої. Вони підлягають реєстрації в МОЗ, і якщо проходять попередні дослідження, то вживання їх надалі вважається безпечним.
Валентина СОТНИКОВА (УКРІНФОРМ)
А тим часом соя містить унікальний білок, дуже близький за своїми біологічними цінностями до білків тваринного походження. Вона також містить в оптимальному співвідношенні всі незамінні амінокислоти, необхідні дитині. Саме тому в усьому світі продукти з сої використовують в якості інгридієнтів або повних замінників грудного молока. У сої немає лактози, тому для багатьох мам, які з будь-яких причин не можуть годувати груддю малюка, її замінники можуть бути єдиним порятунком у разі непереносимості лактози і коров'ячого молока. При цьому алергія на соєві замінники буває не так часто, ніж на звичайні молочні суміші.
Соя, як і інші, рослинні продукти, не тільки не містить холестерину, а й володіє спроможністю виводити його з організму. Страви з неї корисні для профілактики атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, цукрового діабету, ожиріння, сердечно-судинних і онкологічних захворювань. У сої є вітаміни групи В, Д і Є, різні мікроелементи, а також поліненасичені жирні кислоти, необхідні для нормального функціонування кліток шкіри. Велика кількість клітковини, що знаходиться у сої, сприятливо діє на шлунково-кишковий тракт, полегшує його випорожнення, а харчові волокна абсорбують і виводять важкі метали і радіонукліди. При всій своїй поживності, соя є низькокалорійним, легкозасвоюваним продуктом та ідеально вписується у найрізноманітніші дієти.
Сьогодні виробництво продуктів з сої йде за кількома технологічними лініями. Перша - молочна. За допомогою агрегату, в який вміщуються заздалегідь замочені соєві боби, під великим тиском отримують соєве молоко, макуху і м'якуш. На зовнішній вигляд соєве майже не відрізняється від коров'ячого, його можна додавати до кави, чаю і готувати звичні молочні каші і супи. Якщо соєве молоко звурдити, вийде - соєвий сир. Він схожий на домашній і його можна їсти з різними добавками: родзинками, курагою, спеціями. Соєва макуха - чисте джерело клітковини, її можна додавати до м'ясних страв або до сирної начинки для пирогів. Вона також хороший дієтичний збагачувач продуктів.
Друга лінія - м'ясна. З соєвого концентрату, що замінює м'ясо, можна готувати безліч страв - котлети, відбивні, шніцеля, битки і багато іншого. Завдяки ж нейтральному смаку і запаху, соєві продукти можна легко комбінувати.
А ось соєве борошно викликає неоднозначне ставлення фахівців з харчування. Річ у тім, що воно містить речовину, що гальмує активність одного з ферменрв, який переварює білок у дванадцатипалій кишці. І, незважаючи на те, що при тепловій обробці він знищується, все ж каші на основі такого борошна немовлятам давати іііе можна. Після консультації з лікарем їх рекомендується включати в дитячий раціон тільки після трьох років.
Є й інші чинники, які викликають побоювання у фахівців і не можуть не братися до уваги при використанні соєвих продуктів. Досить великий їхній відсоток, особливо зарубіжного виробництва, становлять виготовлені з генетично модифікованої сої. Вони підлягають реєстрації в МОЗ, і якщо проходять попередні дослідження, то вживання їх надалі вважається безпечним.
Валентина СОТНИКОВА (УКРІНФОРМ)
Людські долі
Ця історія настільки неймовірна, що якби вона не трапилася з моєю подругою дитинства, ніколи б не повірила, що таке може бути, хоча в житті — мов на довгій ниві.
Того дня ніщо не віщувало біди. Ранок зустрів її веселим передзвоном ледь примерзлого листя, коли в легеньких-замшевих чобітках бігла на роботу, перестрибуючи через невеличкі калюжки, вкриті тонесенькою позоліткою льоду, і граціозно розставляючи руки, ніби збиралася злетіти. Поспішала в лікарню, де працювала завідувачем хірургічного відділення. Не вірилося, що позаду в неї вже піввіковий ювілей, так молодо себе почувала і так молодо виглядала, хоча майже не користувалася косметикою. Чорні очі, густе чорне волосся, що вдома спадало на плечі шовковими хвилями, зазвичай було зібране в тугий вузол.
Та й ім'я дуже личило їй, воістину батьки знали, як назвати свою дівчинку — Тамара.
їхня сім'я була знана й у Львові, і далеко за його межами. Чотири покоління лікарів щиро служили й медицині, і хворим, жили в достатку, всі щасливо доживали до глибокої старості у фешенебельних квартирах у самому центрі міста.
Вона, як батько, була хірургом, і, як батько, хірургом від Бога. І хворі, й лікарі любили її, бо знали, що Тамара Петрівна завжди знайде вихід із найскладнішої ситуації, але якщо вона не допоможе хворому, то йому вже не допоможе ніхто.
Тільки зайшла в ординаторську, повідомили, що вночі привезли хвору в дуже важкому стані, тож чекають на неї, Тамару Петрівну. Як завжди в таких випадках, обличчя її стало вкрай зосередженим, а очі ще глибшими та чорнішими.
Увійшла в палату і побачила перед собою худеньку згорблену постать, жовте, як віск, обличчя, обрамлене
ІСТОРІЯ
густим сивим волоссям, акуратно викладеним навколо голови.
Жінка сперлась руками на спинку ^ііжка, підняла голову і глянула на Тамару великими сумними очима. У її тремтячих руках була фотографія.
Збираючи останні сили і важко дихаючи, ледь чутно сказала, що привезли її сусіди, бо вона самотня, і знає, що незабаром помре. Та й жити не має для кого, бо той, хто був найдорожчим в її житті, загинув рік тому. Вона поклала фотографію на тумбочку, лягла на ліжко, і Тамара Петрівна взялася її оглядати.
Навіть побіжний огляд показав,
що хвора в поганому стані і нічого
- вдіяти вже не можна, що хвора^
мабуть, скоро піде туди', звідки ще
ніхто не повертався.
Щоб хоч якось підбадьорити нещасну, лікарка легенько погладила її по руці, сказала, що негайно призначить їй найкраще лікування, від якого та обов'язково стане на ноги, а жінка ледь усміхнулася самими очима і тихо попросила, щоб Тамара Петрівна подала їй фотографію.
Якби грім серед ясного неба розколов навпіл величну будівлю їхньої лікарні, якби серед літньої спеки раптово випали глибокі сніги, напевно, не так би вразило Тамару, як те, що вона побачила на великій кольоровій фотографії: ледь примруживши блакитні очі, як умів це робити тільки він, на неї дивився їхній син Богдан. Та ж ямочка на підборідді, той же вигин брів, відкрита, ледь іронічна усмішка.
Якась млість вдарила у груди, розлилася всередині вогнем, потім під грудьми стало холодно, але Тамара опанувала себе, а жінка, заплющив-, ши очі і важко дихаючи, тремтячою рукою ніжно гладила фотографію і ледь чутно розповідала, що чоловік покинув її і зник кудись, так і не дізнавшись, що вона носить під серцем його дитину, що сина виростила сама, пишалася і тішилася ним, доки смерть не забрала його, а тепер вона йде до нього. Знесилено замовкла, а Тамара тихо вийшла з палати. (Далі - на с 2)
(Закінчення. Поч. — на с 1)
Пригадала, як у військовому госпіталі, де головним лікарем був Ті батько, зустріла свого майбутнього чоловіка. Розповідали, що був військовим лікарем, що приїхав чи то із Сахаліну, чи то з Афганістану, куди подався сам через зраду дружини, яку дуже любив, і, щоб в пориві гніву не вбити її, раптово зник, навіть ходив у довге плавання, поки не зупинився у Львові.
Тоді шостим жіночим чуттям розпізнала в цьому немолодому, бідно вдягненому чоловікові свою долю. Особливо вразив її сумний погляд його очей кольору неба, і вона закохалася в нього, незважаючи на те, що було їй за тридцять, що вже була заміжня, щоправда, недовго, бо коли випадково застала чоловіка в його кабінеті з молоденькою медсестрою, ввечері мовчки вказала йому на двері, і він пішов, не залишивши в її серці не те, що рани, а навіть і сліду. Як прийшов, так пішов, і більше не хотіла про нього нічого ні чути, ні знати, бо зради вибачити не могла нікому. Більше у своє серце не впускала нікого, робота стала альфою й омегою її життя, поки не зустріла його, і він узяв у знаменитого хірурга не лише його дочку-красуню, а й знане в лікарському середовищі прізвище, щоб раз і назавжди порвати з минулим.
Поселилися вони в передмісті Львова з гарною назвою Глинян-ський тракт. Це колишнє село стало престижним районом міста, бо повітря було чисте, незагазоване безконечним транспортним потоком, що снував вузенькими львівськими вуличками. Навесні воно було напоєне пахощами квітучих садів, а восени — спілих яблук і груш. Та й проблем із водою тут не було ніко-
ли, як буває зазвичай у всіх інших районах Львова.
Не тільки близькі сусіди, а й жителі навколишніх вулиць із гордістю розповідали, що живуть неподалік від лікарки Тамари, так ласкаво всі її величали, бо ніколи нікому не відмовила в жодному проханні, а не раз, почувши про чиюсь біду, сама поспішала на допомогу до того, хто її потребував.
Найбільшою їхньою гордістю був син Богдан-Іларіон. Перше ім'я дав йому батько, а друге приніс собі сам, бо народився на Іларіона. Мати завжди жартувала, що це Богом даний їм Іларіон, а батько лише усміхався й ніжно гладив сина по голові.
Хлопчик ріс напрочуд розумною дитиною, хоч жив у достатку, навіть у розкоші, і такого не могло бути, щоб батьки в чомусь йому відмовили, він завжди був тихий, скромний і працьовитий, дивуючи
вчителів престижної шк'бли з поглибленим вивченням англійської мови своїми неабиякими здібностями. Тож у неповні шістнадцять років закінчив із золотою медаллю школу, майже досконало знаючи англійську, і вступив до Київського національного медичного університету. Недаремно кажуть, що в батьків зрілого віку народжуються надзвичайно розумні й талановиті діти.
Навчання давалося йому легко, тож на старших курсах багато часу проводив у Клініці академіка Ша-лімова, де пройшов інтернатуру й залишився працювати хірургом.
Він був високий, широкоплечий, а великі блакитні очі, що завжди дивилися уважно та зосереджено, відтіняли чорне, як смола, волосся і густі чорні брови. Викапаний батько! >
Вийшовши з палати, Тамара Петрівна повільно зайшла до свого
кабінету, гарячково вирішуючи, що робити далі. Вона звикла до важких і непередбачуваних ситуацій, тож вміла в найскрутнішу хвилину зібрати всі свої сили, мобілізувати розум, знання, почуття, але тепер розгубилася, ніяк не могла вирішити, чи казати чоловікові про сьогоднішню пригоду. Не сказати не мала права, а сказати — означало б вбити його, бо другого такого жорстокого удару долі він, звичайно, не витримає.
Підійшла до вікна й довго дивилася на вкрите легкою памороззю листя, але тепер воно чомусь здавалось їй дуже сумним.
Поволі піднесла телефонну слухавку, набрала терапію. Відгукнувся завідувач, її давній друг. Попросила, щоб забрав у своє відділення важ-кохвору, якій жити лишилося лічені дні, а оскільки хвора самотня жінка, він знає, що робити далі.
Потім зателефонувала чоловікові, запитала, чи не могли б вони по; їхати на вихідні до Києва, до сина, і, може, побули б там іще декілька днів, тим паче, що давно обіцяли йому-нав і датися у столицю. Чоловік охоче погодився, тож домовилися, що виїдуть сьогодні увечері, щоб зробити синові сюрприз.
Вирішила ще декілька дрібних справ і вийшла з кабінету. У грудях нило, а мозок свердлила одна думка: чи випадкова ця сьогоднішня несподівана зустріч? Коли йшла до виходу, побачила, як до вантажного ліфта повезли жінку. Знала, кого повезли і куди. Не-трошені сльози затуманили зір, зона розпачливо запитувала себе, ¦юму довга нива життя так часто зкрита колючою стернею і чому га стерня так боляче ранить у самісіньке серце, але відповіді так і не знаходила.
Євстахія НАКОНЕЧНА
Того дня ніщо не віщувало біди. Ранок зустрів її веселим передзвоном ледь примерзлого листя, коли в легеньких-замшевих чобітках бігла на роботу, перестрибуючи через невеличкі калюжки, вкриті тонесенькою позоліткою льоду, і граціозно розставляючи руки, ніби збиралася злетіти. Поспішала в лікарню, де працювала завідувачем хірургічного відділення. Не вірилося, що позаду в неї вже піввіковий ювілей, так молодо себе почувала і так молодо виглядала, хоча майже не користувалася косметикою. Чорні очі, густе чорне волосся, що вдома спадало на плечі шовковими хвилями, зазвичай було зібране в тугий вузол.
Та й ім'я дуже личило їй, воістину батьки знали, як назвати свою дівчинку — Тамара.
їхня сім'я була знана й у Львові, і далеко за його межами. Чотири покоління лікарів щиро служили й медицині, і хворим, жили в достатку, всі щасливо доживали до глибокої старості у фешенебельних квартирах у самому центрі міста.
Вона, як батько, була хірургом, і, як батько, хірургом від Бога. І хворі, й лікарі любили її, бо знали, що Тамара Петрівна завжди знайде вихід із найскладнішої ситуації, але якщо вона не допоможе хворому, то йому вже не допоможе ніхто.
Тільки зайшла в ординаторську, повідомили, що вночі привезли хвору в дуже важкому стані, тож чекають на неї, Тамару Петрівну. Як завжди в таких випадках, обличчя її стало вкрай зосередженим, а очі ще глибшими та чорнішими.
Увійшла в палату і побачила перед собою худеньку згорблену постать, жовте, як віск, обличчя, обрамлене
ІСТОРІЯ
густим сивим волоссям, акуратно викладеним навколо голови.
Жінка сперлась руками на спинку ^ііжка, підняла голову і глянула на Тамару великими сумними очима. У її тремтячих руках була фотографія.
Збираючи останні сили і важко дихаючи, ледь чутно сказала, що привезли її сусіди, бо вона самотня, і знає, що незабаром помре. Та й жити не має для кого, бо той, хто був найдорожчим в її житті, загинув рік тому. Вона поклала фотографію на тумбочку, лягла на ліжко, і Тамара Петрівна взялася її оглядати.
Навіть побіжний огляд показав,
що хвора в поганому стані і нічого
- вдіяти вже не можна, що хвора^
мабуть, скоро піде туди', звідки ще
ніхто не повертався.
Щоб хоч якось підбадьорити нещасну, лікарка легенько погладила її по руці, сказала, що негайно призначить їй найкраще лікування, від якого та обов'язково стане на ноги, а жінка ледь усміхнулася самими очима і тихо попросила, щоб Тамара Петрівна подала їй фотографію.
Якби грім серед ясного неба розколов навпіл величну будівлю їхньої лікарні, якби серед літньої спеки раптово випали глибокі сніги, напевно, не так би вразило Тамару, як те, що вона побачила на великій кольоровій фотографії: ледь примруживши блакитні очі, як умів це робити тільки він, на неї дивився їхній син Богдан. Та ж ямочка на підборідді, той же вигин брів, відкрита, ледь іронічна усмішка.
Якась млість вдарила у груди, розлилася всередині вогнем, потім під грудьми стало холодно, але Тамара опанувала себе, а жінка, заплющив-, ши очі і важко дихаючи, тремтячою рукою ніжно гладила фотографію і ледь чутно розповідала, що чоловік покинув її і зник кудись, так і не дізнавшись, що вона носить під серцем його дитину, що сина виростила сама, пишалася і тішилася ним, доки смерть не забрала його, а тепер вона йде до нього. Знесилено замовкла, а Тамара тихо вийшла з палати. (Далі - на с 2)
(Закінчення. Поч. — на с 1)
Пригадала, як у військовому госпіталі, де головним лікарем був Ті батько, зустріла свого майбутнього чоловіка. Розповідали, що був військовим лікарем, що приїхав чи то із Сахаліну, чи то з Афганістану, куди подався сам через зраду дружини, яку дуже любив, і, щоб в пориві гніву не вбити її, раптово зник, навіть ходив у довге плавання, поки не зупинився у Львові.
Тоді шостим жіночим чуттям розпізнала в цьому немолодому, бідно вдягненому чоловікові свою долю. Особливо вразив її сумний погляд його очей кольору неба, і вона закохалася в нього, незважаючи на те, що було їй за тридцять, що вже була заміжня, щоправда, недовго, бо коли випадково застала чоловіка в його кабінеті з молоденькою медсестрою, ввечері мовчки вказала йому на двері, і він пішов, не залишивши в її серці не те, що рани, а навіть і сліду. Як прийшов, так пішов, і більше не хотіла про нього нічого ні чути, ні знати, бо зради вибачити не могла нікому. Більше у своє серце не впускала нікого, робота стала альфою й омегою її життя, поки не зустріла його, і він узяв у знаменитого хірурга не лише його дочку-красуню, а й знане в лікарському середовищі прізвище, щоб раз і назавжди порвати з минулим.
Поселилися вони в передмісті Львова з гарною назвою Глинян-ський тракт. Це колишнє село стало престижним районом міста, бо повітря було чисте, незагазоване безконечним транспортним потоком, що снував вузенькими львівськими вуличками. Навесні воно було напоєне пахощами квітучих садів, а восени — спілих яблук і груш. Та й проблем із водою тут не було ніко-
ли, як буває зазвичай у всіх інших районах Львова.
Не тільки близькі сусіди, а й жителі навколишніх вулиць із гордістю розповідали, що живуть неподалік від лікарки Тамари, так ласкаво всі її величали, бо ніколи нікому не відмовила в жодному проханні, а не раз, почувши про чиюсь біду, сама поспішала на допомогу до того, хто її потребував.
Найбільшою їхньою гордістю був син Богдан-Іларіон. Перше ім'я дав йому батько, а друге приніс собі сам, бо народився на Іларіона. Мати завжди жартувала, що це Богом даний їм Іларіон, а батько лише усміхався й ніжно гладив сина по голові.
Хлопчик ріс напрочуд розумною дитиною, хоч жив у достатку, навіть у розкоші, і такого не могло бути, щоб батьки в чомусь йому відмовили, він завжди був тихий, скромний і працьовитий, дивуючи
вчителів престижної шк'бли з поглибленим вивченням англійської мови своїми неабиякими здібностями. Тож у неповні шістнадцять років закінчив із золотою медаллю школу, майже досконало знаючи англійську, і вступив до Київського національного медичного університету. Недаремно кажуть, що в батьків зрілого віку народжуються надзвичайно розумні й талановиті діти.
Навчання давалося йому легко, тож на старших курсах багато часу проводив у Клініці академіка Ша-лімова, де пройшов інтернатуру й залишився працювати хірургом.
Він був високий, широкоплечий, а великі блакитні очі, що завжди дивилися уважно та зосереджено, відтіняли чорне, як смола, волосся і густі чорні брови. Викапаний батько! >
Вийшовши з палати, Тамара Петрівна повільно зайшла до свого
кабінету, гарячково вирішуючи, що робити далі. Вона звикла до важких і непередбачуваних ситуацій, тож вміла в найскрутнішу хвилину зібрати всі свої сили, мобілізувати розум, знання, почуття, але тепер розгубилася, ніяк не могла вирішити, чи казати чоловікові про сьогоднішню пригоду. Не сказати не мала права, а сказати — означало б вбити його, бо другого такого жорстокого удару долі він, звичайно, не витримає.
Підійшла до вікна й довго дивилася на вкрите легкою памороззю листя, але тепер воно чомусь здавалось їй дуже сумним.
Поволі піднесла телефонну слухавку, набрала терапію. Відгукнувся завідувач, її давній друг. Попросила, щоб забрав у своє відділення важ-кохвору, якій жити лишилося лічені дні, а оскільки хвора самотня жінка, він знає, що робити далі.
Потім зателефонувала чоловікові, запитала, чи не могли б вони по; їхати на вихідні до Києва, до сина, і, може, побули б там іще декілька днів, тим паче, що давно обіцяли йому-нав і датися у столицю. Чоловік охоче погодився, тож домовилися, що виїдуть сьогодні увечері, щоб зробити синові сюрприз.
Вирішила ще декілька дрібних справ і вийшла з кабінету. У грудях нило, а мозок свердлила одна думка: чи випадкова ця сьогоднішня несподівана зустріч? Коли йшла до виходу, побачила, як до вантажного ліфта повезли жінку. Знала, кого повезли і куди. Не-трошені сльози затуманили зір, зона розпачливо запитувала себе, ¦юму довга нива життя так часто зкрита колючою стернею і чому га стерня так боляче ранить у самісіньке серце, але відповіді так і не знаходила.
Євстахія НАКОНЕЧНА
Подписаться на:
Сообщения (Atom)
