Людські долі

Ця історія настільки неймовірна, що якби вона не трапилася з моєю подругою дитинства, ніколи б не повірила, що таке може бути, хоча в житті — мов на довгій ниві.
Того дня ніщо не віщувало біди. Ранок зустрів її веселим передзвоном ледь примерзлого листя, коли в легеньких-замшевих чобітках бігла на роботу, перестрибуючи через невеличкі калюжки, вкриті тонесенькою позоліткою льоду, і граціозно розставляючи руки, ніби збиралася злетіти. Поспішала в лікарню, де працювала завідувачем хірургічного відділення. Не вірилося, що позаду в неї вже піввіковий ювілей, так молодо себе почувала і так молодо виглядала, хоча майже не користувалася косметикою. Чорні очі, густе чорне волосся, що вдома спадало на плечі шовковими хвилями, зазвичай було зібране в тугий вузол.
Та й ім'я дуже личило їй, воістину батьки знали, як назвати свою дівчинку — Тамара.
їхня сім'я була знана й у Львові, і далеко за його межами. Чотири покоління лікарів щиро служили й медицині, і хворим, жили в достатку, всі щасливо доживали до глибокої старості у фешенебельних квартирах у самому центрі міста.
Вона, як батько, була хірургом, і, як батько, хірургом від Бога. І хворі, й лікарі любили її, бо знали, що Тамара Петрівна завжди знайде вихід із найскладнішої ситуації, але якщо вона не допоможе хворому, то йому вже не допоможе ніхто.
Тільки зайшла в ординаторську, повідомили, що вночі привезли хвору в дуже важкому стані, тож чекають на неї, Тамару Петрівну. Як завжди в таких випадках, обличчя її стало вкрай зосередженим, а очі ще глибшими та чорнішими.
Увійшла в палату і побачила перед собою худеньку згорблену постать, жовте, як віск, обличчя, обрамлене
ІСТОРІЯ
густим сивим волоссям, акуратно викладеним навколо голови.
Жінка сперлась руками на спинку ^ііжка, підняла голову і глянула на Тамару великими сумними очима. У її тремтячих руках була фотографія.
Збираючи останні сили і важко дихаючи, ледь чутно сказала, що привезли її сусіди, бо вона самотня, і знає, що незабаром помре. Та й жити не має для кого, бо той, хто був найдорожчим в її житті, загинув рік тому. Вона поклала фотографію на тумбочку, лягла на ліжко, і Тамара Петрівна взялася її оглядати.
Навіть побіжний огляд показав,
що хвора в поганому стані і нічого
- вдіяти вже не можна, що хвора^
мабуть, скоро піде туди', звідки ще
ніхто не повертався.
Щоб хоч якось підбадьорити нещасну, лікарка легенько погладила її по руці, сказала, що негайно призначить їй найкраще лікування, від якого та обов'язково стане на ноги, а жінка ледь усміхнулася самими очима і тихо попросила, щоб Тамара Петрівна подала їй фотографію.
Якби грім серед ясного неба розколов навпіл величну будівлю їхньої лікарні, якби серед літньої спеки раптово випали глибокі сніги, напевно, не так би вразило Тамару, як те, що вона побачила на великій кольоровій фотографії: ледь примруживши блакитні очі, як умів це робити тільки він, на неї дивився їхній син Богдан. Та ж ямочка на підборідді, той же вигин брів, відкрита, ледь іронічна усмішка.
Якась млість вдарила у груди, розлилася всередині вогнем, потім під грудьми стало холодно, але Тамара опанувала себе, а жінка, заплющив-, ши очі і важко дихаючи, тремтячою рукою ніжно гладила фотографію і ледь чутно розповідала, що чоловік покинув її і зник кудись, так і не дізнавшись, що вона носить під серцем його дитину, що сина виростила сама, пишалася і тішилася ним, доки смерть не забрала його, а тепер вона йде до нього. Знесилено замовкла, а Тамара тихо вийшла з палати. (Далі - на с 2)
(Закінчення. Поч. — на с 1)
Пригадала, як у військовому госпіталі, де головним лікарем був Ті батько, зустріла свого майбутнього чоловіка. Розповідали, що був військовим лікарем, що приїхав чи то із Сахаліну, чи то з Афганістану, куди подався сам через зраду дружини, яку дуже любив, і, щоб в пориві гніву не вбити її, раптово зник, навіть ходив у довге плавання, поки не зупинився у Львові.
Тоді шостим жіночим чуттям розпізнала в цьому немолодому, бідно вдягненому чоловікові свою долю. Особливо вразив її сумний погляд його очей кольору неба, і вона закохалася в нього, незважаючи на те, що було їй за тридцять, що вже була заміжня, щоправда, недовго, бо коли випадково застала чоловіка в його кабінеті з молоденькою медсестрою, ввечері мовчки вказала йому на двері, і він пішов, не залишивши в її серці не те, що рани, а навіть і сліду. Як прийшов, так пішов, і більше не хотіла про нього нічого ні чути, ні знати, бо зради вибачити не могла нікому. Більше у своє серце не впускала нікого, робота стала альфою й омегою її життя, поки не зустріла його, і він узяв у знаменитого хірурга не лише його дочку-красуню, а й знане в лікарському середовищі прізвище, щоб раз і назавжди порвати з минулим.
Поселилися вони в передмісті Львова з гарною назвою Глинян-ський тракт. Це колишнє село стало престижним районом міста, бо повітря було чисте, незагазоване безконечним транспортним потоком, що снував вузенькими львівськими вуличками. Навесні воно було напоєне пахощами квітучих садів, а восени — спілих яблук і груш. Та й проблем із водою тут не було ніко-
ли, як буває зазвичай у всіх інших районах Львова.
Не тільки близькі сусіди, а й жителі навколишніх вулиць із гордістю розповідали, що живуть неподалік від лікарки Тамари, так ласкаво всі її величали, бо ніколи нікому не відмовила в жодному проханні, а не раз, почувши про чиюсь біду, сама поспішала на допомогу до того, хто її потребував.
Найбільшою їхньою гордістю був син Богдан-Іларіон. Перше ім'я дав йому батько, а друге приніс собі сам, бо народився на Іларіона. Мати завжди жартувала, що це Богом даний їм Іларіон, а батько лише усміхався й ніжно гладив сина по голові.
Хлопчик ріс напрочуд розумною дитиною, хоч жив у достатку, навіть у розкоші, і такого не могло бути, щоб батьки в чомусь йому відмовили, він завжди був тихий, скромний і працьовитий, дивуючи
вчителів престижної шк'бли з поглибленим вивченням англійської мови своїми неабиякими здібностями. Тож у неповні шістнадцять років закінчив із золотою медаллю школу, майже досконало знаючи англійську, і вступив до Київського національного медичного університету. Недаремно кажуть, що в батьків зрілого віку народжуються надзвичайно розумні й талановиті діти.
Навчання давалося йому легко, тож на старших курсах багато часу проводив у Клініці академіка Ша-лімова, де пройшов інтернатуру й залишився працювати хірургом.
Він був високий, широкоплечий, а великі блакитні очі, що завжди дивилися уважно та зосереджено, відтіняли чорне, як смола, волосся і густі чорні брови. Викапаний батько! >
Вийшовши з палати, Тамара Петрівна повільно зайшла до свого
кабінету, гарячково вирішуючи, що робити далі. Вона звикла до важких і непередбачуваних ситуацій, тож вміла в найскрутнішу хвилину зібрати всі свої сили, мобілізувати розум, знання, почуття, але тепер розгубилася, ніяк не могла вирішити, чи казати чоловікові про сьогоднішню пригоду. Не сказати не мала права, а сказати — означало б вбити його, бо другого такого жорстокого удару долі він, звичайно, не витримає.
Підійшла до вікна й довго дивилася на вкрите легкою памороззю листя, але тепер воно чомусь здавалось їй дуже сумним.
Поволі піднесла телефонну слухавку, набрала терапію. Відгукнувся завідувач, її давній друг. Попросила, щоб забрав у своє відділення важ-кохвору, якій жити лишилося лічені дні, а оскільки хвора самотня жінка, він знає, що робити далі.
Потім зателефонувала чоловікові, запитала, чи не могли б вони по; їхати на вихідні до Києва, до сина, і, може, побули б там іще декілька днів, тим паче, що давно обіцяли йому-нав і датися у столицю. Чоловік охоче погодився, тож домовилися, що виїдуть сьогодні увечері, щоб зробити синові сюрприз.
Вирішила ще декілька дрібних справ і вийшла з кабінету. У грудях нило, а мозок свердлила одна думка: чи випадкова ця сьогоднішня несподівана зустріч? Коли йшла до виходу, побачила, як до вантажного ліфта повезли жінку. Знала, кого повезли і куди. Не-трошені сльози затуманили зір, зона розпачливо запитувала себе, ¦юму довга нива життя так часто зкрита колючою стернею і чому га стерня так боляче ранить у самісіньке серце, але відповіді так і не знаходила.
Євстахія НАКОНЕЧНА