Не вигадана історія

Раз на місяць біля високого муру, який ховав від людських очей монастирські стіни, зупинялось розкішне авто з київським номером, і звідти виходила дуже поважна пані. Вона неквапом; щезала у світлому отворі. А за коротку хвилю з'являлась знову, по цей бік - в миру. Водій запобігливо відчиняв перед нею дверцята невиз-наченого кольору, і машина так само несподівано зникала на сільській дорозі, як і з'являлась.
Це була Раїса Адамівна, дружина великого столичного начальника, яка* на відміну від простих смертних, звикла двері у будь-яку інстанцію відчиняти ногою. Жінка зручно вмостилась на передньому кріслі і сердито кинула тільки одну фразу:
Що,-залежно від її настрою й інтонації, мало багато значень. Петрович (а так усі кликали водія, бо мав од-наков* прізвище і по батькові) звич-
ним і впевненим рухом повернув ключ запалення, і двигун миттєво подав ознаки життя. Машина плавно зрушила з місця. Зазвичай Петрович любив рушати "голосно", привертаючи до себе увагу перехожих, із специфічним ящанням. А тут не міг, як-не-як це була свята місцина. Сьогодні Раїса Адамівна повернулась до машини дуже швидко, як ніколи. Бідолаха не встиг навіть розслабитись, як-не-як, а п'ятсот із гаком кілометрів проїхали всього за декілька годин.
— Просили так часто не їздити, щоб душу Максові зайвий раз не тривожити. А раз на місяць хіба це часто? - першою заговорила жінка, але вийшло це в неї нещиро. Не помітити цього не можна було. - Я їм гроші плачу за те, щоб за малого молились, а вони мені ще й претензії виставляють, уявляєш?! По їхньому виходить, що я теж маю молитись! Іще чого! — невідомо, скільки б іще дратувалась Адамівна, якби не різке голосіння мобілки, яке несподівано обірвало словесну тираду незадово-леної жінки.
— Масік, — полагіднішав її голос, і вона не помилилась. Масік — це був чоловік Раїси Адамівни, вітчим Макса. Петрович не бачив його ще жодного разу. Він не знав, хто насправді ховається за цим масним прізвиськом та й не хотів знати. Розумів, що цей Масік сидить дуже високо у провладних коридорах і відіграє там неординарну роль. Але для Петровича головне було те, що йому вчасно платили гроші і ще й неабиякі. Щоправда, єдине, що його трохи дивувало, так це те, що його, тридцятирічного, кликали Петровичем, а Масіка — Масіком...
Масік, певно, давав якісь термінові вказівки, бо Адамівна враз змінилась на виду і тільки на знак згоди раз-у-раз кивала головою.
Так, ніби Масік міг побачити її реакцію на відстані. За Макса не розпитував нічого. Макс — це їхній головний біль, це те, що може серйозно зашкодити репутації вітчима, в якого не за горами, буквально ось-ось, на носі, вибори до парламенту. Про Макса знає тільки троє людей: Масік, себто вітчим,. Адамівна — вона ж мати, і він - Петрович. Не беручи до уваги монахів.
Макс — наркоман зі стажем. Куди його тільки не возили на лікування, а все безрезультатно. Хтось нарадив із монастирем....
Більшу половину дороги до Києва Адамівна спала, а, може, тільки вдавала, що спить. Коли вже виходила з машини, то з її кишені на крісло випала невеличка фіолетова книжечка. Петрович блискавично зреагував і покликав Адамівну. Та тільки знизала плечима і скептично усміхнулась на те:
— Та то мені в монастирі тицьнули. Хочеш, візьми собі, а хочеш, — викинь.
Петрович підняв книжечку і прочитав: "Набожність в честь святого Архангела Михаїла". На обкладинці був зображений могутній воїн із крилами. В правій руці у нього був меч, який він заніс над людино-змієм, а лівою ногою він притис його до землі. В лівій руці він тримав терези, точнісінько такі самі, як Петрович одного разу бачив у квартирі Адамівни, коли допомагав носити речі під час переїзду на нове помешкання. Ці терези мали прямий стосунок до системи правосуддя, в якій, здається, працював сам Масік. Він відкрив бардачок й обережно поклав туди фіолетову книжечку із сонячним воїном. А ще в нього виникли свої, тільки йому відомі асоціації з Афганом, де йому довелось колись побувати... "Хай буде, — подумав про фіолетову
книжечку, — колись знадобиться.
Він - Михайло, я — Михайло". ***
У Надії ще зранку з'явилось якесь дивне відчуття тривоги і невпевненості. Жінка не витримала, закрила на базарі кіоск, де торгувала всіляким дріб'язком, і поїхала додому, не чекаючи кінця робочого дня. Дорогою перечитала всі молитви, які знала, але легше від того не стало.: тривога і неспокій посилились у душі ще більше. Вдома декілька разів схоплювалась, щоб зателефонувати до сина, але якась невидима сила зупиняла її ще за кілька кроків від телефону. Вона подивилась на настінний календар, який ряснів від червоних позначок. Уже майже двадцять днів Надія із благословіння отця Михайла читала акафіст до ікони Матері Божої "Невпиваєма чаша". Читала і плакала. Плакала і читала. "Матінко Божа, — зверталась до святого лику, — я не знаю, як уже маю казати, але допоможи, пролий світло на ситуацію, що склалась, #під- (¦ кажи. Ти ж мати так само єдиного Сина. Може, я щось не так зробила, що маю таку біду, а може, це мені за щось таке випробування. Тобі краще знати, тому і прошу Тебе. Але ж не відвернись, підкажи, навчи, що маю зараз робити і як далі чинити...".
Несподівано жінка замовкла і враз не відчула, а зрозуміла, чи, може, й
усвідомила всім своїм єством, що має вже їхати до Віталія. Чому й навіщо — не знала, але серцем повірила цьому глибинному внутрішньому поклику. Віталій був недалеко від дому, за якихось сорок кілометрів, то довго збиратись їй не довелось. Уже майже виходила з дому, як задзвонив телефон. Поки взяла слухавку, все внутрішнє єство немов сконцентрувалося в якийсь тугий напружений клубок.
(Далі — на с 4)
І
(Закінчення. Поч. - на с. 3)
— Віталія можна? — прогугнявіло у слухавці.
— Його нема й не буде для тебе ніколи! Чуєш! Надія щосили закричала у слухавку і, не тямлячи себе від люті, що несподівано, мов цунамі, накрила її всю з ніг до голови, пожбурила якнайдалі від себе телефон. А далі й геть висмикнула шнур із розетки, їй здавалось, що в такий спосіб вона створить надійний захист для сина і повністю звідусіль відгородить його від старих "друзів".
Уже в маршрутці згадала, що забула зателефонувати до лікарки, яка "вела" Віталія. Власне, це була її ідея з монастирем, і саме від неї вона почула неймовірну фразу про те, що наркоманія — це захворювання насамперед душі. Теодорівна сама домовилась із настоятелем, щоб взяли Віталія на роботу різ-норобочим: у дворі якраз тривало будівництво господарської частини. Від усіх робітників Віталія відрізняло тільки те, що він мав зранку й увечері ходити на монастирську службу. Служба починалась дуже рано: о п'ятій. Кожна хвиля Віталія була зайнятою, на що й було розраховано від самого початку. І, головне, хлопець був ізольований, від старої компанії.
Надія мала приїхати до сина після того, як вичитає повністю акафіст, тобто через сорок днів. (Звісно, про такі подробиці Віталій не знав). Залиг шалось іще двадцять днів, і ось якась невидима сила зірвала її з місця і змусила вирушити в дорогу. У маленькій ціфковці вже' агіавйШ'вечірню; але1'' сина там не було... "Господи, Ісусе Христе, сину Божий, спаси 1 помилуй мене..." — прошепотіла на одному диханні і кинулась туди, де жив Віталій. Двері зсередини були зачинені. Але вона знала, що син там. Вона тихо покликала. У відповідь почувся дзенькіт: по той бік дверей щось впало на підлогу і розбилось...
Надія зблідла. Страшний здогад промайнув у її голові:
— Синочку, відчиняй вже, а ні, — то покличу зараз людей!
Жінка ще і ще раз штовхнула щосили плечем двері, і вони легко подались уперед так, що вона ледве не впала від цього різкого руху. Вражено зупинилась. На підлозі корчився від болю, а може, від кайфу худющий незнайомий хлопчина, неприродньо закотивши при цьому очі. А Віталій тримав у руках шприц і ніяк не наважувався себе вколоти.
Щось стримувало його. Це була жахлива видимо-невидима боротьба за душу. Мати бачила, як пекельно страждало тіло її сина... Підбігла і вихопила шприц:
— Віталику! Повторюй за мною: "Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, спаси і помилуй мене, грішного!"
Але хлопець нічого не чув. Було одне тіло, тіло без душі.
— Віталику! Синочку! — почала його трусити, бити по обличчю, далі цілувати.
— Чуєш, ну, повторюй, повторюй за мною. Господи...
Миттєво дістала із сумочки плящину із свяченою водою, і все, що в ній було, з переляку вилляла синові на голову, просто на тім'я. Це допомогло, син немов ожив, стрепенувся, кинувся до матері і почав гірко плакати. Слова лились із нього бурхливим потоком:
— Мамо, я не знаю, що зі мною було. Макс дуже злився на мене, а я не міг, руки не піднімались, мов вони мені не належали... Вони були, як дерев'яні.
— Синочку, це ж я за тебе молилась! Хоч тепер ти віриш, яка за нами з тобою стоїть сила! Ой, треба кликати когось на допомогу...
Оговтавшись трохи від пережитого потрясіння, жінка вже на ходу спитала:
— А звідкіля тут цей хлопець?
— Я тільки знаю, що він з Києва, і якась дуже велика шишка. Сьогодні до нього приїздила якась жінка з пакетом, а після того...
Віталій раптово замовк. Було видно, що йому неприємно згадувати пережите.
— Так ось чому ти не пішов на вечірню, ось чому мені ще зранку було недобре. Як передчувало моє
серце біду!
***
Наступного дня Петрович знову їхав тією самою дорогою, сам, без Адамів-ни. їхав забирати Макса, точніше його тіло. Почувши про смерть хлопця, Петрович зовсім не здивувався. Бо до цього все йшло. Дивувало й шокувало інше — спокійна реакція батьків. Вони перепоручили Петровичу тихенько поховати сина в селі. Самі не могли: у Масіка було відповідальне передвиборче турне країною...
На узбіччі дороги стояла жінка і махала рукою. Петрович, не роздумуючи, зупинився. Без Адамівни він робив це часто.
Жінка подякувала і не втрималась, щоб не сказати:
— А я була трохи невпевнена, що
ви Зупинитесь. Такі машини простим людям не зупиняються. Але я, якщо чесно, молилась.
— Ви вірите в Бога?
— А ви ще сумніваєтесь у Його існуванні? — помовчавши, і собі спитала попутниця. — Гаразд, чи знали ви ще вчора, що поїдете цією дорогою і розмовлятимете зі мною?
— І на гадці не мав. Але як стосується цього моє запитання? — щиро здивувався Петрович.
— Яке? Пряме. На кожного з нас там, зверху, є Божественний промисел, якщо хочете — план. І все, що з вами відбувається, то тільки для того, щоб вас пробудити, щоб ви, нарешті,
' повірили. Поступово, крок за кроком, через різні життєві ситуації. Ви думаєте, я сама до таких висновків дійшла? Що ви! Через свого сина.
І жінка, яку звали Надією, розповіла про свою сім'ю, про те, як вони з чоловіком на найвищу сходинку земних цінностей поставили матеріальне. А до сина все руки не доходили. Ріс він сам собою, аж поки не опинився в компанії наркоманів. "Коли це сталося, чоловік пішов жити до коханки, а я залишилася віч-на-віч із бідою. Мене так притиснуло, що я тільки тоді згадала... Ноги самі понесли до найближчої церкви. Впала перед найпершою іконою і плакала. Молитов не знала, але молилась серцем. Є такий стан...
Сльози — це покаяння, очищення. Це я вже зараз така мудра, а тоді нічого цього не знала. Між іншим, у Бога немає інших рук, крім людських. Зараз я це чітко усвідомлюю. Саме там до мене підійшла черниця з іконної крамниці і порадила, що і як маю робити. Але не думайте, що як тільки ви стаєте на' шлях світла, то все буде в житті гладенько. Перешкоди активізуються, як ніколи, але боятись цього не треба. Якщо у вас глибока в душі віра — вас ніхто не дістане".
Тут Надія зробила паузу і сказала: — Те, що я пережила вчора, на межі містики...
Жінка на одному диханні розповіла Петровичу про свої ранкові передчуття, про те, як вчасно приїхала до сина і врятувала його від смерті...
На останній фразі Петрович аж підстрибнув:
— То ви їдете в монастир?
— Так, — настала черга дивуватися Надії, — а ви ж звідки знаєте?
— Я теж туди їду. І теж до сина, але не мого. І теж наркомана. Але вже мертвого...
— То Макс таки помер? — перепитала вражено жінка. — Це був Макс? Хлопця звали Максом?
— Так, звали...
— Царство Небесне... Бідна мама! Це ж вона ще нічого не знає?
— Немає в нього ні батька, ні матері, загинули в автокатастрофі, — несподівано сам для себе збрехав Петрович.
— Хочете, я молитимусь за душу цієї дитини. Його повне ім'я — Максим?
Петрович відчув, як нргподівано
закипає образа за зовсім чужого йому хлопця. Чоловік відчув, що безпорадний перед світом, перед самим собою...
З того всього мало не проїхав дорогу до монастиря, але Надія вчасно поклала йому на плече свою руку.
— Не хвилюйтесь, ми зі сином допоможемо вам усе владнати, та й отці також. Я вас дуже розумію, повірте... А за душу Максима треба багато молитись...
Через декілька днів Петрович, повертався додому до Києва. Мобілку відімкнув ще добу тому: не хотів чути голосів ні Масіка, ні Адамівни. На душі було важко й потворно. Щоб якось відволіктись, увімкнув радіо. Почав "стрибати" радіохвилями в пошуках новин. Усі вони стосувалися виборів. "От де пекло", — не встиг подумати Петрович, як від почутого мало не виїхав на зустрічну смугу...
"Близько 18-ї години на трасі Київ-Кіровоград зіткнулися пасажирський бус "Мерседес" і джип, — повідомляла радіослухачам дикторка. — Удар був таким сильним, що пасажири останнього, кандидат у депутати до парламенту Едуард Масій та його дружина, загинули".
Петрович різко загальмував і з'їхав на узбіччя. Його кидало то в жар, то в холод. А може, то йому почулось? Може, ще десь є людина з таким прізвищем? Він кинувся до бардачка по мобілку, але вона, як крізь землю провалилася. Нишпорив по всіх закутках. Пальці намацали якусь книжечку. Витягнув на світло. В очі вдарило яскравим фіолетовим кольором. Згадав. Це ж Адамівні в монастирі давали... Це була "Набожність в честь святого Архангела Михаїла". Відкрив там, де відкрилось. Очі вихопили дрібненькі рядочки з молитви: "... беру собі Тебе за мого Покровителя й особливішого Заступника й сильно постановляю завсіди Тебе почитати й Твою честь між іншими по змозі розширяти. Перебувай зі
ділом, ані словом, ані думкою не прогнівив Бога..."
Після прочитаного в Петровича ніби камінь із плечей впав. Стало вільніше дихати. Він заспокоївся. Зібрався з думками і раптом;., згадав, співставивши факти. Виходило так, що в той момент, коли він думав, що брехав Надії про загибель батьків Макса в автокатастрофі, виявляється все насправді саме так і було. Але як? Як він міг про це знати, насправді нічого не знаючи? Хто говорив тоді його вустами? Навіщо?
Несподівано з машиною порівнявся старий невизначеного віку чоловік із наплечником. Він дивно глянув на Петровича і кивнув головою. "Мабуть, бомж, просити зараз буде", — приготувався Петрович і опустив скло. >
"Слава Богу!" — привітався до нього невідомий, не зупиняючись. Поки Петрович думав, як правильно йому відповісти, незнайомець, не чекаючи відповіді, мовив вголос, продовжуючи повільно собі йти вперед: "На все воля Божа, на все..."
Петрович був ошелешений. Це була відповідь конкретно адресована йому, водієві джипа. Можли-; во, той старець і не знав, чому він сказав саме так, проходячи повз нього... А можливо... Несподівано згадались Надіїні слова про те, що в Бога немає інших рук, як окрім людських. В одну мить йому стало все зрозумілим і прийнятним, як білий день. Коло замкнулось. Усі крапки над "і" було розставлено. І без його участі. Хтось Великий і Мудрий зробив це замість нього. Петрович вперше за останні два дні усміхнувся. Він наблизився до істини. Відтепер він знав і вже не сумнівався, чия насправді це була робота. Робота великого майстра.
І тут на Петровича таке найшло! Йому захотілось наздогнати старого, обійняти, притиснути до серця і ...подякувати. Він вибіг із машини. Озирнувся довкола. Ніде нікогісінь-кого... Тільки широка простора дорога, обабіч неї поля.